<

Розповіли, як володимирчанка Хюррем-султан волонтерить у Туреччині

Цей запис опубліковано більш як рік тому
17:38 | 24.10.2022 / Володимир / , /
Перегляди
845
/ коментарі 2

Асю Волиняночку раніше знали як активістку Євромайдану і єдину жінку-десятницю у «Першій Волинській сотні», нині ж – як потужну волонтерку у Туреччині. Родина називає її Хюррем-султан.

Ольга Доган – справжнє ім’я володимирчанки Асі, повідомляє ВолиньPost.

«Ця жінка – душа. Будучи за кордоном, для Збройних сил України Ася робить неймовірно багато. Я інколи дивуюсь, як вона знаходить усе необхідне і організовує роботу там, у Туреччині. Уявляю, як їй болить, що вона не з нами, але вірю, що її гріють фотозвіти хлопців», – ділиться враженнями від співпраці з Асею відома луцька нотаріуска та волонтерка «Волинь SOS» Наталія Ариванюк.

У 2017-му серце українки завоював турок, і ось уже п’ять років вони мешкають разом у Стамбулі. До початку повномасштабної війни Ася займалася творчістю. Жінка навіть викладала мистецтво у школі при Генеральному консульстві України в Стамбулі.

«Я – мисткиня. Попри сталеві погляди та активну життєву позицію, моя душа – мистецтво. Пишу картини, займаюсь рукоділлям, та найбільша моя любов – писанкарство. Квартира у нас теж нетипова: вся в українських рушниках і писанках. Хтось таке бачив в Туреччині?» – натхненно розповідає Ася.

Спокійно творити і займатися хатніми справами, каже, таки не судилося. 24-го лютого, у день коли росія розпочала в Україні повномасштабну війну, у жилах Асі закипіла бандерівська кров. Жінка, довго не думаючи, почала діяти.

«На Волині та в Україні загалом у мене залишилися рідні та друзі. Щоправда, про війну дізналася не від них, а з новин. Був шок, але треба було щось робити. Почала писати у соціальних мережах і зібрала таким чином людей на протест. Розчесала коси, одягнулась і поїхала до Генерального консульства РФ у Стамбулі», – ділиться волинянка.

Людей, каже, було багато, адже початок повномасштабної війни в Україні викликав шок навіть у турків, хоч ті нині намагаються зберегти нейтралітет.

«На жаль, у Туреччині дещо не таке ставлення до ситуації, як у Польщі, наприклад, чи у Європі загалом. У них політика така: Росія чинить погано, війна – погано, Путін – теж недобра людина, але Україну та Росію посварила Америка», – пояснює Ася.

Протест, зауважує володимирчанка, здавався зовсім несуттєвою допомогою, хотілося у військо. Утім друзі-воїни жінку таки відмовили, аргументувавши так: «Асю, як буде вкрай необхідно – приїдеш. Наразі ти нам потрібна як волонтерка».

З’ясувавши, що захисникам потрібно насамперед, жінка миттєво взялася до роботи. Потреб і на початках, розповідає, було дуже багато. Крім того, у Туреччині – багато біженців, які теж потребували допомоги.

«Ми робили все, що могли: шукали, пакували, відправляли медикаменти, військову амуніцію, їжу. Весною чоловік мене не бачив фактично. Казав інколи: «Асю, досить», бо хотів, щоб я відпочила, а не через те, що не розуміє мене. Я ніколи не приховувала свою позицію щодо Росії, ніколи не була ніжною та милою дівчинкою. Він закохався в бійчиню, тож здивований не був. От нас називають “нациками”» і ми віджартовуємось, а я справді – “нацик”», – усміхаючись, ділиться Ольга.

Хоч і турецькою мовою Ася володіє недосконало, проблем з комунікацією не виникало жодного разу. З назвами медикаментів легко складається, мовляв, Адреналін він і всюди – Адреналін. До того ж, розповідає, при лікарнях часто працюють біженці з України або перекладачі, тому знайти спільну мову вдається скрізь.

Щоправда, волонтерити за кордоном стає дедалі складніше. Проблеми, пояснює, насамперед через логістику. На українській митниці, каже Ася, виникає чимало зайвих питань, а возити «волонтерку» з Туреччини – справа й без того не з легких. Крім того, люди виснажились і менше донатять. Попри те, волинянка продовжує допомагати. Наприклад, днями разом з іншими волонтерами відправили для бійців ЗСУ 200 кілограмів зимової уніформи.

Працює Ольга й досі ледь не 24/7. Річ у тім, пояснює, що Стамбул – надто велике місто, а, отже, багато часу мусиш витрачати на дорогу.

«Стамбул – далеко не Луцьк і навіть не Київ. Місто, яке має протяжність понад 200 кілометрів, з населенням 26 мільйонів людей. Щоб доїхати до місця, де продають амуніцію, треба півтори години, за умови, що не буде заторів.

Потім треба домовитись, порахувати, поторгуватися, бо я ж нормальна людина (усміхається – ред.). Забрати, завантажити це все. А ще зважте, що турки – скупі. Коли в Україні клієнт купує на тисячі доларів – його ледь не облизують, а тут зовсім не так», – зазначає Ася Волиняночка.

І продовжує: «Буває таке, що домовляєшся на певну годину, їдеш кілька годин по товар, а продавець просто забув. Треба зібрати ці баули, заввишки мене, а це 176 сантиметрів на хвилиночку, і дочекатися тягоношів. Кажуть, що вони будуть через 30 хвилин, а насправді караулиш годин зо п’ять. І коли вже нарешті їдеш додому – телефонує чоловік щодо костюмів, які привезли з Голландії».

Нерідко жінка допомагає українській армії й фінансово. Гроші заробляє від продажу своїх виробів. Чотири місяці, ділиться, не могла взяти пензель до рук, але коли зрозуміла, що творчість можна конвертувати в донати, взялася до роботи.

«Чоловік теж на ЗСУ донатить. “Віджала” в нього банківську картку. Кажу йому: “Віддам, коли війна закінчиться, тоді і одяг закину пратися”», – жартує Ольга Доган.

Облишити волонтерство думок не виникало, бо за перемогу треба боротися усім. Жінка розуміє, що перераховувати гроші на армію стає дедалі складніше, утім зайвий раз нагадує:

«Нині немає великих чи малих донатів – важлива кожна копійка. Ціна філіжанки кави дорівнює ціні флісової шапки для наших хлопців і дівчат».

А щоби швидше перемогти, українці та українки, на думку володимирчанки, повинні вбити Росію у собі, а от термін «русофобія» вважає невдалим.

«Фобія – це ірраціональний страх. А я росіян не боюсь. У мене нехай буде «русоненависть». У будь-якому випадку ми їх недостатньо ненавидимо і зневажаємо – факт. Хочу, щоб українці говорили українською, бо «какая разніца» мене досі вбиває. Як їх відрізнити від росіян за кордоном, наприклад, якщо і ті, і ті живуть all inclusive? Або навпаки буває, коли чуєш російську і думаєш, чи то допомогти, бо біженець, чи то в лице плюнути», – ділиться волонтерка.

До слова, в Туреччині росіян – багато. Російських волонтерів, каже Ася Волиняночка, не бачила, а ось перекупників військової амуніції з початком «могілізації» в РФ з’явилося чимало.

«Я всіляко показую, що я українка. Жовто-блакитна символіка, футболка з шевроном «Азова», будь-що, аби мене не сплутали з росіянкою! Їх в Стамбулі дуже багато. Скажу чесно, я їх відверто провокую, бо таки хочеться втулити, а причину ж треба», – усміхаючись, продовжує Ася.

Коли Україна переможе, волинянка запевняє: приїде на Волинь цілувати рідну землю і надихатися на творчість.

«Нині ж хочу якомога більше допомогти солдатам. Вище голови не стрибну, втім робитиму все, що в моїх силах.

Можливо, повернусь в Україну і до перемоги, якщо побачу, що тут, у Туреччині, від мене більше немає користі. Берці, форма і рюкзак – у мене спаковані. Щойно хлопці напишуть, що потребують моєї допомоги на фронті – приїду», – наприкінці розмови зауважує Ася.




коментарів: 2
  1. Як вже так кортить воювати, то повертайтесь сюди , на рідну землю, шановні турецькі хюжемсултани, ще задовго до перемоги!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

21 Квітня, Неділя
20 Квітня, Субота