«Душа брата прийшла до маминої хати на Великдень»: спогади про полеглого Героя з Володимира Романа Калашнюка

Старший солдат стрілець помічник гранатометника Роман Калашнюк позивний «Калаш» з Володимира майже рік вважався зниклим безвісти.

У березні 2024 він повернувся на щиті у рідне місто, пише ВСН.

«Зв’язок із братом обірвався у перший день Великодня торік. Я привітала його зі святом, але він не прочитав повідомлення. Сподівалася, згодом побачить і відпише. На жаль, цього не трапилось. За традицією, ми усією сім’єю завжди збиралися у цей день у мами. Сидячи за столом, почула, як відчинилися вхідні двері. Подумала, хтось прийшов, і сказала про це їй. Вона вийшла подивитися, але там нікого не було, – ділиться спогадами про брата сестра Оксана. – Вже після того, як експертиза остаточно підтвердила загибель Романа, ми пригадали цей випадок. 16-го квітня він загинув і, ймовірно, його душа навіть після смерті прийшла до маминої хати на Великдень. А на третій день нам офіційно повідомили про те, що він є зниклий безвісти». 

Володимирчанин Роман Калашнюк підписав контракт із ЗСУ у 2021 році. Після навчань на полігоні відбув зону АТО, де й зустрів повномасштабне вторгнення. Як і більшість чоловіків, не розповідав рідними про події, що відбувалися на фронті. Навіть більше, вони не знали, що з січня він воює у Бахмуті. Крім чоловіка Оксани, котрий, бувши мобілізованим, служив в одному з підрозділів ЗСУ, з ним Роман і ділився інформацією про своє перебування у зоні ООС. У п’ятницю, 14-го квітня, зателефонував йому і повідомив про те, що їхній підрозділ отримав наказ висуватись для виконання бойового завдання у район Бахмута. Сестру ж запевнив, що у нього все добре. 

«Він ніколи ні на що не скаржився. І на запитання: як справи, завжди відповідав, – усе добре. Навіть, якщо це було далеко не так. Роман загинув під час евакуації побратима разом із двома військовослужбовцями. Винести тіла одразу не вдалося, тож майже рік офіційно вважалися зниклими безвісти». 

У жовтні 2023 рідним повідомили про збіг ДНК-профілів, і були призначені додаткові дослідження задля його підтвердження або спростування. Остаточні висновки ДНК надійшли у березні, які підтвердили загибель військовослужбовця.

«Попри чутки навколо смерті Романа, ми до останнього вірили у те, що він живий. Навіть у храмі молилися й ставили свічки за здоров’я та щасливе повернення. На жаль, дива не трапилось. Напередодні повідомлення про збіг результатів ДНК-експертизи мамі наснився сон, у якому вона побачила живого брата, й стала кликати додому. «Я залишусь у малої», – відповів він. Так завжди називав мене попри те, що була старшою на чотири роки. А за кілька днів на моєму балконі оселився великий голуб. Я не стала виганяти його, навпаки, підгодовувала й розмовляла з ним. Може видатись дивним, але в голові закралася думка, що це душа Романа оселилася у пташці, яка гордо походжала балконом, і мовчки слухала мене, пильно зазираючи у вічі. З часом звикла до такого сусідства, яке тривало до березня. За два дні до сповіщення про остаточне підтвердження загибелі брата голуб, змахнувши крилами, полетів геть».

Роман Калашнюк навчався у ліцеї імені Цинкаловського, після закінчення якого вступив до місцевого ВПУ. Працював на різних підприємствах міста. Зі слів Оксани, у дитинстві був хлопцем-розбишакою, мав лідерські якості, компанійським, веселим, щирим та добрим. А ще любив свистів. Ніхто так не вмів свистіти, як він, це була його особливість, за яку сусіди й друзі прозвали шпаком. 

«Брат завжди вважався щасливчиком, за щоб не брався, все виходило. Ніколи не могла б подумати, що він загине. Розуміла, що це війна, тож допускала думку, що можуть поранити, але у жодному разі не вбити. За життя був затятим грибником та рибалкою. Коли йшли до лісу, він крокував за мною, і назбирував повний кошик грибів, яких я не помічала. Потім по-доброму кепкував з мене за мою неуважність. А ще любив готувати, особливо вдавалися млинці, які навчився смажити раніше ніж я, та й виходили у нього не лише смачними, а й тонкими, як пергамент». 

На дев’ятий день після похорону Оксаниній донечці наснився сон, у якому Роман прийшов додому. Прощаючись, двічі поплескав по плечу її батька. У нього була така звичка, – лише двічі стукнути по плечу перед тим, як зачинити за собою двері. Коли дівчинка розповідала про це рідним, Ілля так звати Оксаниного чоловіка, спочатку скептично поставився до її розповіді, аж до моменту, поки не почув про особливість прощання Романа. «Таки й справді приходив попрощатись». 

Поховали Героя на Федорівському кладовищі. Йому назавжди 38. 

Автор Жанна Білоцька