Майже у центрі Нововолинська Олена Франчук створила ботанічний сад

А подивитися й справді є на що. Кожний куточок невеликої садиби площею лише 10 соток вражає доглянутою пишнотою… екзотичних рослин, які, виявляється, непогано почуваються в наших краях. Чого тут тільки немає – кущі смородини сріблястої, смородини-аґрусу та смородини-черешні, йошти анісового, американської чорниці заввишки до 2 метрів, гумі, ірги… Назви багатьох дивовиж засновниці цього домашнього ботанічного саду вже й важко згадати. Та своєю гордістю Олена Андріївна вважає селекційні рослини: полуницю, голландську п’ятиметрову ожину без колючок та польську осінню малину. Прижилася й  майже сотня кущиків вічнозеленого самшиту, папороть, магнолія та ялівець, – повідомляє Слово Волині.

Поміж усім тим – дерев’яні та гіпсові фігурки звірят, саморобний млинок, а біля будинку – гойдалки і невеличкий квадратний басейн із черепахою. Хвіртку «охороняє» лев.

Частину землі господарі обійстя залишають для городини, тому квітів небагато: троянди, хризантеми, кущі рожевої та голубої гортензії. Є й такі  рідкісні, як деревовидна царська півонія та морозник.

Коли заходимо в оселю, там теж відчувається дбайлива рука домашньої берегині. Дорогих меблів чи антикварних речей тут немає, все просто, вишукано й підібрано з таким смаком, що в цілому створює враження надзвичайного затишку і тепла.

– З дитинства я мріяла про гарний будиночок із садком та розкішним квітником, де з ранньої весни до пізньої осені всіма барвами веселки переливаються квіти. Адже в невеличкому приміщенні, яке тут, на цьому ж місці, залишила нам із мамою тітка, під одним дахом тулилися хлів і єдина кімната-кухня, де моєю найкращою забавкою була гра в «хатку», – згадує Олена Андріївна.

Уперше до школи дівчина пішла босою. Коли холоднішало, мама обмотувала їй ноги ганчірками. Перші чоботи пошив Оленці вітчим Федір, за якого мати згодом вийшла заміж і прожила разом півроку. У війну чоловіка забрали в Німеччину, а після другої втечі звідти спіймали і розстріляли.

У 15 років Олена пішла, як кажуть, на свій хліб. Працювала листоношею на пошті, в ощадній касі, у фотоательє та в бригаді маркшейдерів на розмітці вулиць. Коли ж 1955-му розпочалося будівництво шахти №5, її взяли туди телефоністкою. Заміж вийшла у вісімнадцять.

Здібна до навчання молода жінка, незважаючи на слабке здоров’я, встигала не тільки турбуватися про чоловіка та доньку, давати лад хатній роботі – закінчила курси машинопису, оператора телетайпу, крою та шиття, нетрадиційної медицини і класичного масажу. А потім – вечірню школу і місцевий гірничо-будівельний технікум за спеціальністю «підземна розробка вугільних родовищ».

–  Я п’ять разів була за крок до смерті, але, слава Богу, якось обійшлося – вижила. Допомогли сім’я і велика любов до життя, – з сумом розповідає моя співбесідниця.

Вона називає свою родину шахтарською. Чоловік Микола Іванович до пенсії працював на 4-й, сама вона майже 30 років була змінним майстром технологічного комплексу на п’ятій. Нагороджена медаллю «Ветеран праці». У вільний час кожен із членів сім’ї робить свій внесок у дизайн дому та садиби. Внучка навіть  закінчила Львівський сільськогосподарський інститут у Дублянах, аби продовжити справу своєї бабусі, яка душею відчуває землю, створюючи на ній зелений рай свого дитинства.