«Лох», «куба» і «бобзюк»: якою була таємна мова волинських жебраків

Разом із таємничою мовою кожухарів, лірників і поліських колківських міщан, на Волині існувала шифрована говірка сліпців-жебраків – каліпних. Цю мову вони ретельно оберігали й не передавали «видющим».

Натрапити на слід унікального мовного феномену волинським лінґвістам допомогла мешканка села Білин на Ковельщині Анастасія Ладан. Від народження (1935 року) позбавлена зору, вона була дружиною жебрака-сліпця. Від нього і перейняла низку арґотизмів. А що до цеху каліпних бабуся не належала, то і присяги тримати у таємниці ті слова не давала.

Волинські жебраки працювали й жили за справжнім корпоративним устроєм. Так новачки мусили скласти іспит із каліпецької (старицької) мови на знання репертуару (молитви, псалми, пісні), а тоді вже готували могорич-пригощання. Лишень після цього «зверхники» визначали села, у яких новоприхідцям дозволено було просити милостиню. Жінкам іноді ставили інші умови – «переспати із старшим»!

Часами каліпні «цеховики» ходили на базар чи до храму не стільки через матеріальну скруту, скільки через бажання зустрітися й поспілкуватися з побратимами.

Пропонуємо увазі ласкавих читальників декілька слів із мовної скарбниці волинських каліпних:

баштиі – батько; маниця, маничо – мати; йонус – син; андруска – донька; андрус – брат; лох, меж, мєх, мих – чоловік; куба, раха, цуба, реха – жінка; бобзюк, лобуз, лобус, лобуш – хлопець; деіка – вода; сумер, сумир – хліб; альмо, гальмо – молоко; терен – сир; весло, увесло – масло, кирити, кірити – пити, клевиї – добрий, нехухиї – негарний та ін.

Джерело: Хроніки Любарта.