Бувши сам важко поранений, виніс на собі побратима, котрому відірвало ногу: історія воїна з Володимира
Володимирчанин із позивним «Губка Боб» у 2014 на танку захищав Луганський аеропорт, а тепер після важкого поранення нищить ворогів у піхоті.
Історію військовослужбовця пише ВСН.
Разом із чоловіками ворога штурмують дівчата та жінки
«Піхота є рушійною силою на фронті, без неї ніяк. Весь тягар війни лягає саме на її плечі. Спочатку штурмуємо позиції, вибиваємо з них «шакалів», закріпляємось і тримаємо оборону, а потім працює важка артилерія. На жаль, без втрат не буває.
Хлопці гинуть щодня, я вже не кажу про каліцтва, які отримують під час боїв, оскільки ворог переважає у живій силі та озброєнні. Але й ми насипаємо йому добряче і кладемо пачками. Серед нас, штурмовиків, або як ще називають, «олівців», є й молоді дівчата та жінки. Ці «амазонки» на рівні з нами штурмують посадки та знищують ворога.
У багатьох є вдома діти, батьки. Хтось скаже, що вони за гроші пішли. Неправда. Бо усі у цивільному житті мали роботу, деякі й власний бізнес.
Що спонукало їх взяти до рук зброю і йти під кулі? Відповім: величезне бажання жити у вільній країні. Саме воно рухає нами та мотивує на полі бою. І не лише їх, а й усіх нас. Я кажу про свою дев’яту роту. Так, зі мною служить вісімнадцятирічний хлопець, якось у розмові з ним поцікавився, чому підписав контракт, адже міг піти вчитися. На що почув: я не хочу бути рабом. І таких, як він – тисячі».
Володимирчанин Роман Клапіюк у 2022 році вдруге став на захист України. Вперше був мобілізований у 2014 році у легендарну 51 ОМБр, у складі якої на посаді танкіста брав участь в обороні Луганського аеропорту, яка тривала 146 днів, 30 з яких – у повній облозі, без жодного наземного сполучення, достатньої кількості їжі та боєприпасів. Тоді, за його словами, із двадцяти танків уцілілим залишився лише його, перебуваючи майже в оточенні під постійним обстрілом, йому вдалося вивезти побратимів, тим самим врятувавши їм життя. Романа нагородили нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» та медаллю «За мужність І ступеня».
«Хочете скажу, який мій позивний? Тільки не смійтесь. Губка Боб, – говорить Роман, і сам усміхається. – Перед тим, як вирушив на війну у 2014, племінник подарував мені рюкзак із зображенням цього мультяшного героя. З ним і поїхав. Потім отримав від хлопців цей позивний, з яким воюю і сьогодні. Тільки повністю він звучить – Губка Боб картаті штани».
У цивільному житті працював слюсарем на водоканалі
У цивільному житті Роман Клапіюк трудився слюсарем дільниці водовідведення КП «Володимирводоканал». Простий, добрий, щирий, із тих, які не бояться ніякої роботи. А робота, чесно кажучи, у нього не з приємних, оскільки доводилось мати справу з відходами життєдіяльності людей. Від початку повномасштабного вторгнення знову вступив до лав ЗСУ. Тільки цього разу потрапив у піхоту, і разом з іншими бійцями вирушив на навчання до Словаччини, після яких поїхав на фронт.
«Опинившись вперше на нулі, зізнаюсь, руки й ноги тряслися. Було дуже страшно. Усім страшно. Бо це війна. Порівнюючи події 2014-го з теперішніми, з упевненістю скажу, що вони значно різняться. Сьогодні набагато складніша ситуація. І потрібно визнати, що маємо справу з потужним ворогом. Так, упродовж мого перебування на фронті, на наш напрямок сунуло 100-тисячне військо, яке ми перемололи. Я у прямому сенсі ходив по трупах. На одного нашого воїна приходиться по десять окупантів.
Хочу, щоб люди це почули й зрозуміли, якими титанічними зусиллями нам доводиться відвойовувати кожен метр землі, і яку ціну платимо. Крім того, у них значна перевага у дронах. Разом із тим, їм нічого не заважає скидати на нас фосфорні бомби, труїти газом, тим самим порушуючи протоколи до Конвенції про обмеження або застосування конкретних видів зброї. Але ми не здаємось попри великі втрати.
Кожна загибель побратимів – найболючіше та найгірше, що може бути. Після цього ненависть до цих «шакалів» зростає з іще більшою силою, і ти вступаєш у бій на шаленому адреналіні не лише за себе, а й за загиблих хлопців. За кожного нашого побратима, за сльози матерів, дружин та дітей будемо мститися, і робитимемо це до останнього подиху».
Однією із проблем на передовій є відсутність води
Однією із проблем на передовій, зі слів Романа, є відсутність води. Правильніше, неможливість її доставлення через щільність обстрілів. Військові в окопах знаходяться по кілька днів, а то й тижнів. Упродовж цього часу не лише пити хочеться, а й руки й ноги витерти, та й у туалет сходити треба. Хоча й це є проблемою через дрони, які постійно літають над позиціями. Тому інколи доводиться мочитися у пляшку або терпіти. Бо похід «до вітру» може вартувати життя.
«Вони хитрі та підлі. Не варто вірити тим, хто говорить, що там немає з ким воювати. Якби так було, то ми б давно війну закінчили. Так, вони не шкодують своїх людей. Йдеться насамперед про представників кримінального світу та нацменшин, яких використовують у якості гарматного м’яса. Я не знаю, під чим вони йдуть у наступ, але явно роблять це не на світлу голову. Бо коли вистрілюєш два магазини у нього, а він продовжує йти на тебе, мимоволі задаєшся питанням: як таке можливо? Якось ми відбили посадку і захопили їхній бліндаж. Увійшовши туди, побачили купу шприців з невідомою речовиною, яка мала отруйний запах. Не стверджую, але припускаю, що вони щось вводять у себе».
Бувши сам важко поранений, виніс на собі побратима, котрому відірвало ногу
Під час бою на Донеччині Роман Клапіюк отримав важке поранення у спину та живіт. Одна з куль потрапила під бронежилет, утворивши величезну рану з вирваним шматком м’яса. Ледь тримаючись на ногах, під щільним вогнем, став вибиратися з-під обстрілів. Розумів, на допомогу не варто чекати. Неподалік, стікаючи кров’ю, лежав побратим, якому відірвало ногу. На щастя, був живий. Зібравши усі сили й волю в кулак, попри невимовний біль, Роман виніс його на плечах на безпечну територію, після чого їх підібрали бійці з іншого підрозділу та евакуювали до шпиталю. Про долю врятованого побратима йому нічого невідомо. Сподівається, що він вижив.
«Опинившись у лікарні, почув, як хірург, який оглядав мене, сказав до медперсоналу: «Я маю врятувати цього хлопця». Після чого, на мені розрізали брудний закривавлений одяг, і повезли в операційну. Згодом дізнався, що був на межі життя та смерті. Хоча, між ними доводилось бувати не раз, починаючи з 2014-го. Але щось або хтось оберігає мене. Інколи на думку спадає, що цим ангелом-охоронцем є моя покійна мама, яка на небесах молиться за мене».
Підлікувавшись, Роман поїхав додому, де на нього чекав батько. Дізнавшись про поранення сина, у того стався інсульт. Тож Роману потрібно було не лише про себе дбати, а й про найріднішу людину.
«Коли батько побачив мене, став переді мною на коліна»
Додому приїхав уночі, не повідомляючи про свій приїзд. Каже, хотів зробити батькові приємний сюрприз. Зайшов до кімнати, у якій той мирно спав при увімкненому телевізорі, і тихенько торкнувся його плеча, щоб не злякати. Коли ж батько розплющив очі та побачив перед собою свою дитину, кинувся обіймати й довго не відпускав, а потім став перед ним на коліна. Плакали обоє. Згодом Роман довго звикав до тиші після вибухів та шалених обстрілів.
Лікування та реабілітація тривала кілька місяців. І ось цими днями він знову вирушив на фронт, запевнивши, що перемога неодмінно буде за Україною.
«У тому, що ми переможемо, й сумнівів бути не може. Але ціна буде дуже високою. Ми вже її платимо. Я не вічний, і хлопці теж. Не дай Боже нас не стане, на наше місце прийдуть інші. Тому раджу свої сили спрямовувати не на чвари та бійки, а на перемогу. Там, у пеклі, у якому щодня відвойовуємо кожен метр рідної землі, немає часу гризтися за те, хто якою мовою говорить. Серед нас в окопах є російськомовні, які у спілкуванні з нами переходять на українську. Без ненависті, злості та чвар. Бо усі розуміють, за що воюють. А кому не зрозуміло, нехай приходить до нас і демонструє своє геройство на полі бою».
Автор Жанна Білоцька
