«Уві сні повідомив, що живий, та не може подзвонити, бо немає телефона»: Герой України з Волині загинув в Авдіївці
19-го жовтня 2023 року в Авдіївці, рятуючи побратима, загинув Герой України з Волині, командир 7-ї роти 3-го батальйону 110 ОМБР імені генерал-хорунжого Марка Безручка двадцятип’ятирічний капітан Володимир Голядинець із позивним «Камінь». Під його командуванням вдалося відбити близько 30 ворожих наступів поблизу Авдіївки та 15 атак біля Красногорівки. Він завжди знаходився на передовій разом із солдатами, для яких був взірцем українського офіцера, якого поважали та цінували, до якого прислухались, якому довіряли.
Видання VNS написали проникливу історію командира з Володимира.
«Брат з дитинства мріяв рятувати людей, і хотів стати миротворцем»
«Вова з дитинства мріяв рятувати людей. У майбутньому бачив себе військовим у складі миротворчої місії. Його улюбленими іграшками були солдатики й танчики. Коли подорослішав, із захопленням читав книги, здебільшого на військову тематику, а ще дуже гарно малював, – ділиться спогадами про брата сестра Юлія. – Забігаючи наперед, додам, коли нам повернули його речі, у рюкзаку було чимало книг, присвячених майстерності ведення бою та самодисципліни. Серед таких, – книга адмірала Вільяма Г. Макрейвена «Код героя. Уроки гарно прожитого життя», у якій йдеться про те, як долати невдачі, як завоювати довіру чесністю, а також як із гідністю тримати удар та бути сильним. Я навіть гадки не маю, коли встигав їх читати, оскільки майже цілодобово знаходився на позиціях».
Володимир навчався у Володимирському ліцеї №2. По закінченні навчання вступив до агротехнічного коледжу за спеціальністю «Електрична інженерія». Не досягнувши призовного віку, звернувся до Володимирського ТЦК, аби його взяли до лав ЗСУ, але там відмовили. Однак це не зупинило хлопця, він продовжував торувати дорогу до омріяної професії.
Зрештою, йому це вдалося після того, як отримав письмову згоду від мами. Він зумів її переконати у твердості своїх намірів, і тій, знаючи його наполегливість, нічого не залишалось, як підтримати сина.
Перебуваючи у лавах ЗСУ, Володимир побачив військову службу зсередини, яка геть відрізнялась від тієї, якою уявляв. У молодого строковика зародилось непереборне бажання змінювати стару систему, яка нікуди не ділась ще з часів Радянського Союзу.
«Якщо хочеш змін, маєш стати професійним військовим. А для цього потрібно вчитись», – були слова мами. І Володимир вступив до Національної академії сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного. Завдяки успішності у навчанні увійшов до десятки кращих курсантів закладу. Разом із тим посилено займався спортом, бігав, ходив на заняття з кікбоксингу.
Достроково завершив академію та поїхав на фронт
«Брат не встиг завершити навчання через повномасштабне вторгнення. Наприкінці лютого усіх офіцерів 4 курсу достроково випустили з академії, та відправили на фронт. Відтоді лише двічі за весь період служби приїжджав додому. Востаннє це було за два місяці до загибелі, у серпні. Увесь цей час був разом зі своїми хлопцями, за яких ніс відповідальність, і життя яких для нього були на першому місці. Він не часто дзвонив, і нічого не розповідав про те, що коїться на фронті. Вова був із тих, хто не скаржився на труднощі, бо готувався до них, ніби знав, із чим доведеться зіштовхнутись. Ще в академії загартовував себе, наприклад, кілька днів міг не їсти, бігав на довгі дистанції, і не переставав читати книги».
Смерть постійно ходила за воїном, але якась невидима сила оберігала його від неї. Так, за день до відпустки під час виконання бойового завдання ледь не наступив на міну. Іншим разом спіткнувся об камінь і впав, а за мить там, куди біг, прилетіло. Одного дня зачепився за гілляку, яка врятувала йому життя. Снаряд розірвався зовсім поруч, і саме у тому місці, де мав бути. Якось, бувши зовсім знесиленим, впав і не міг встати. А за кілька секунд над головою просвистіли кулі.
Вже згодом Юлія дізналась про ще один випадок, коли брат з хлопцями опинились в одній будівлі з росіянами. Оскільки окупанти знаходились на першому поверсі, шансів вибратись непоміченими та живими у наших воїнів не було. До того ж боєприпаси закінчились, їжа та вода теж. Але Володимир зробив все можливе, аби хлопці вийшли. Сам покинув будівлю останнім, так вимагала ситуація. Знесилений від голоду та зневоднення, втрачаючи свідомість, дістався покинутої хати, у якій знайшов трохи води. Перепочивши, рушив далі, й незадовго дістався українських позицій».
«Після таких ситуацій хочеш чи не хочеш, а повіриш у вищі сили. Ймовірно, у Вови був сильний Ангел-Охоронець, який оберігав його. Хоча, пригадую, як у дитинстві часто повторював, що є ангелом і мріє літати. «Хіба ти не бачиш, які у мене крила, мамо?», – говорив він, сміючись. А той сміх у нього був настільки заразливий, що усі навколо не могли стриматись, щоб не розсміятися разом із ним. «Знову ваш Вова урок зірвав своїм сміхом», – неодноразово чула від вчителів мама. А які у нього були очі! У них можна було потонути, він і справді був схожий на янгола».
Навчаючись в академії, зустрів своє кохання
Попри усі випробування, які випали на долю Володимира, він пізнав найкраще й найсвітліше почуття у світі – кохання. Саме воно надавало йому сил та наснаги у важкі моменти. Навчаючись в академії, познайомився з чарівною львів’янкою Ольгою.
Це був приємний сюрприз для рідних, оскільки хлопець повністю розчинився у навчанні, й про дівчат навіть не думав. А взимку, напередодні повномасштабного вторгнення, вони разом приїхали у гості. Володимир виглядав щасливим та закоханим, дівчина відповідала йому взаємністю, вони багато сміялись та раділи життю. Аж до 24-го лютого. А вже у березні Ольга проводжала коханого на війну. Момент їхнього прощання на львівському вокзалі потрапив в об’єктив фотографа Дена Кітвуда. Фото закоханої пари розмістило на своїх сторінках видання «Time», і його побачили мільйони.
Зі слів побратимів, їхній командир завжди був поруч із ними, за кожного стояв горою, був для них взірцем бойової доблесті, мужності, патріотизму й людяності. Кожного намагався уберегти, хоча не завжди вдавалось, адже це війна. Йому ледь не щодня доводилось вивозити поранених та вбитих, а ще збирати пошматовані тіла, аби рідні могли поховати. Мав кілька контузій, також під час бою отримав осколкове поранення ніг, але нікому не сказав, особливо мамі, яку усіляко намагався уберегти від хвилювань.
Сміливість, чесність, принциповість, щирість, доброта та відданість, а ще до болю загострене почуття справедливості, – риси характеру, якими володів Володимир Голядинець. Зі слів сестри Юлії, брат не будував жодних планів на майбутнє. Він жив одним днем, рятуючи світ від зла.
Рота капітана Голядинця виконувала бойові завдання на Авдіївському напрямку. Того дня кілька побратимів отримали поранення. Володимир разом з хлопцями евакуаційної групи виїхав по них. Під час евакуації останнього бійця він потрапив під мінометний обстріл. Смерть була миттєвою. Понівечене тіло через щільні обстріли вдалося забрати лише через півтори доби. Його побратим вижив, хоча втратив обидві ноги.
Уві сні повідомив, що живий, та не може подзвонити, бо немає телефона
«Я була за кордоном, коли подзвонила мама й повідомила страшну звістку. А вже наступного дня їхала додому. Вову привезли за кілька днів. На похованні були двоє його побратимів, які супроводжували тіло. Від них дізналась деталі загибелі».
За тиждень до загибелі сина материнське серце відчувало біду. Жінка ледь не щодня плакала, при тому не могла знайти причину сліз. Допоки не дізналася про смерть дитини.
«Інколи мені спадає на думку, що брат прийшов у цей світ з особливою місією, про яку мріяв, і яку виконав, ставши рятівником та миротворцем. Я не знаю, скільком людям врятував життя, але впевнена, робив це самовіддано, сміливо дивлячись в очі смерті. Кажуть, у Бога всі живі. Якось Вова наснився коханій дівчині й запевнив, що він не помер. «Тоді чому ти ніколи не задзвониш»? – запитала вона у нього. «Бо не маю телефона», – почула у відповідь.
А й справді серед речей, які нам повернули, не було мобільного. Спочатку думали, що його було знищено під час бою, коли ж через деякий час хтось увімкнув його, а потім абонент опинився поза зоною. Вова був дуже віруючою людиною. У дитинстві відвідував недільну школу при храмі Віри, Надії, Любові та матері їх Софії. А ще ніколи не знімав з себе хрестика. Якось загубив його, але наступного дня придбав новий. Брат ніколи нікому не відмовляв у допомозі, й завжди намагався підтримати тих, хто цього потребував».
Упродовж військової служби Володимир отримав відзнаки: «За оборону рідної держави», «За оборону Авдіївки», «Знак пошани» та «За оборону України». Президентом України Володимиром Зеленським капітану Володимиру Голядинцю присвоєно звання «Героя України» (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка», який він вручив у День Української Державності рідним полеглого. Крім того, йому надано звання «Почесний громадянин Володимира» (посмертно).
Поховали Героя на Алеї Слави на Федорівському кладовищі. У нього залишились мама з вітчимом, сестра та брат.
