Від зайчиків до італійських шортів: розповіли, як у Нововолинську 20 років шиють одяг
Пані Оксана з Нововолинська має свій невеликий бізнес з пошиття вже понад 20 років. Її фірма першою в Україні почала створювати карнавальні костюми для дітей. До 2014 року схід України брав її товар космічними масштабами. Та війна, епідемія ковіду та повномасштабне вторхнення усе змінили…
Жінка не опустила руки і продовжила свою справу. Останні вісім років її підприємство відшиває чоловічі шорти для італійського бренду.
Оксана Станицька розповіла, з чого починалась її справа, а ще показала, як працює її підприємство у такі нелегкі часи, пише Конкурент.
Карнавальні костюми – це наша фішка
«Працюємо вже 20 років. Карнавальні костюми – це була наша фішка. Ми перша фірма в Україні, яка виробляла карнавальні костюми. Практично на всю Україну виробляли. І коли ще схід України не був окупований, то брав у нас космічними масштабами.
В нас в асортименті було 200 костюмів і ми могли, наприклад тільки одних зайчиків за сезон випустити 7-8 тисяч. І це лише одного виду. Практично всі мами, всі садочки України знають наші костюми. Це все наше, це мої розробки…» – ділиться жінка.
Підприємиця каже, що 12 років вони шили тільки костюми. Згодом цей поєкт довелось поставити на паузу.
«Ми плануємо їх далі продовжити, просто для того має закінчитись війна. Бо самі розумієте, тривоги. Зараз в садочках ніхто ранків, таких як раніше, не проводить…Поки що ми це зупинили», – пояснює Оксана.
Зараз її фірма працює на давальницькій сировині. Замовник – Італія, дівчата шиють чоловічі шорти. Жінка каже, що роботу мають цілий рік.
«Ми для них є основним виконавцем. Нам приходить крій, ми відшиваємо і віддаємо їм готове», – каже пані Оксана.
Як знайшли закордонних партнерів
Підприємиця розповіла, що вони з замовником знайшлися через особисті контакти і зв’язки.
Познайомилися у Польщі, італійці дали фірмі відшити пробну партію, їм усе дуже сподобалось, і от уже 8 років співпрацюють. Замовник дає роботу з вересня по березень.
«Ми завантажені повністю, а вже з березня по вересень ми ще щось добираємо. От зараз нам привезли 4 тисячі футболок».
Диво-машинка
Ця машинка, яку Оксана Станицька придбала за грантові кошти, у роботі в цеху виконує кілька надзвичайно важливих функцій. Вона робить закріпочні, робить петлю і може робити вишивку. Також вона має функцію пришивання ґудзиків.
«На початку війни ми шили на армію фліски, то вона виконує спеціальну закріпку на військовому одязі. Звичайна машинка такого не зробить», – пояснює жінка.
Машина й справді особлива й зовні далеко не схожа на звичайну швейну машинку. А для того, щоб її освоїти, треба час.
«Вона повністю комп’ютиризована. У неї моніторчик такий, як планшет, а ще й розмовляє… Наразі ми освоїли ті функцї, які нам потрібні. Але це далеко не все, що вона може», – додала Оксана.
До речі, на підприємство викликали одного з кращих механіків зі швейної фабрики, аби той допоміг розібратися.
«На ходу і вчилась, і працювала, і набиралася досвіду», – переселенка Юля
На фірму в рамках проєкту взяли на роботу дівчину Юлю з Харкова. Вона до Нововолинська приїхала, тікаючи від війни. Хоч за професією Юля зовсім не швачка, але у дівчини прекрасно виходить справлятися з покладеними на неї обов’язками.
Переселенка поки озвоїла одну функцію на цій новітній машинці – закріпку, бо лиш нещодавно повернулася. Каже, хотіла вже їхати додому у Харків, але у зв’язку з загостренням ситуації там, повернулася.
«Ми тікали від війни. В мене чоловік родом звідси і виходить, що майже на малу батьківщину повернулися. Переїхали сюди майже всією родиною, але моя мама і сестра лишилися в Харкові. А діти, я, свекруха переїхали», – каже жінка.
Донедавна Юля уже хотіла уже повертатися і план, мовляв, такий є, але обставини складаються так, що поки вони змушені бути тут.
«Якби тут вся-вся моя сім’я була, то може б і ще задумалась, а так, то дуже вже хочеться додому», – з сумом в очах каже вона.
Як знайшлися одна в одної
Досвіду роботи швачкою у Юлі не було. Єдине, що пов’язувало її з ремеслом, це те, що швачкою була її свекруха. Вона, до речі, теж працює у пані Оксани на виробництві.
«Взагалі за професією я бухгалтер, працювала в Харкові в парку касиром, сюди приїхали і отак потрапила без досвіду, мене взяли, прийняли.
Ми пішли в школу і там були візитки, що шукають на роботу. А свекруха в мене швачка, та й каже: «в мене є невістка, але вона шить не вміє. А Григорівна (засновниця і керівниця фірми, – ред.) відповіла, що беріть ідіть до нас», – з усмішкою пригадує переселенка.
А далі – багато сил на навчання і терпіння задля результату. А завдяки підтримці, яку знайшла в колективі, у дівчини усе стало виходити.
«На ходу і вчилась, і працювала, і набиралася досвіду. Усе сподобалось перш за все відношенням. Ніхто кривого слова не скаже. «Пробуй ще і ще, і ще..» Підтримка була, тому знаходиш сили і все можеш, бо інакше не вийде», – мовить вона.
Замість післямови
Ці обидві жінки проходять складний шлях. У кожної він свій, але спільного теж немало. Їх познайомила велика війна, а об’єднало бажання рухатись вперед, розвиватися, і попри втрати й перепони робити все задля свого маленького щастя.
Стереотипи у цьому випадку не спрацювали і жінка для жінки стала опорою. А можливості, які є, гранти, які можна отримати задля розвитку бізнесу, лиш сприятимуть цьому.
І хоч війна сильно похитнула землю під їхніми ногами, та дівчата не здаються, бо знають, що попереду – перемога і мирне життя. А зараз роблять те, що можуть, у тому числі й на економічному фронті.
