«Невидимий Володимир»: розповіли про таємниці Ладомирського некрополя

Ви, вочевидь, помічали, що у кожному місті є ще одне, а то й кілька паралельних залюднених, але винятково тихих «міст», де спочиває пам’ять і снується печаль. Некрополі, міста мертвих – це місця, куди приходять не лише для того, щоб віддати шану тим, хто відійшов назавжди, але і щоб відчути чи зрозуміти минуле міста. Адже на старих цвинтарях спочивають ті, хто творив його історію, хто жив ними, любив його, наповнював своє місто життям.

Тож напередодні Провідної неділі журналістка газети “Слово правди” Віталіна Макарик з науковою співробітницею державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» Орисею Вознюк відвідали найстаріше зі збережених Лодомирське кладовище, щоб відшукати могили тих, про кого ми часто згадуємо на сторінках “Невидимого Володимира” – містян, які писали його історію.

Склярня на Цвинтарній

Їх шлях пролягає доволі просторою, але тихою вулицею Лодомирською, що колись називалася Цвинтарною. Це одна з тих вуличок, які у Володимирі склалися давно, ще на початку ХІХ століття. Однак нині мало що нагадує про її старовину: давні будинки поступилися новобудовам, старі хати вбралися у модерне утеплення і декор. Лише де-не-де можна помітити характерну для 1930-х років польську забудову. Та й інформація про те, хто в міжвоєнний період населяв Цвинтарну вулицю, доволі скупа.

Утім, ми знаємо, що саме тут діяла склярня, співвласниками якої були двоє євреїв Мендеськерн та Ресель. Логічно було б припустити, що саме на Цвинтарній вулиці працювали каменярі і скульптори, які різьбили надмогильні камені і створювали скульптури печальних ангелів для надгробків. Однак – ні, за віднайденою у джерелах інформацією, у 1930 році плити для могил можна було придбати у трьох майстрів – Коніка, який працював на вулиці Кунцевича, Яна Волчака, майстерня якого була на вулиці Пілсудського (нині Ковельська), та у Віленчука на Катедральній (Соборна).

Православна і католицька частини старого кладовища

Поки дорога веде до цвинтаря, Орися цитує спогади Юрій Ліпніцкого, батька якого під час німецької окупації застрелили нацисти, з проєкту “Володимир, яким ми його пам’ятаємо. Людські долі”. У той час, згадував чоловік, важко було поховати своїх загиблих на міському цвинтарі – адже на ньому хоронили своїх солдатів німці. Згодом доглядальниця міського цвинтаря нам розповість: коли прийшли і утвердилися в місті “совєти”, проблему браку місця на кладовищі розв’язали кардинально – перекопали екскаватором німецькі захоронення і вивезли землю з останками хтозна-куди. Так звільнилося місце для нових поховань.

Лодомирськиим це кладовище почали називати відносно недавно. Коли воно було єдиним у місті, то не потребувало окремої назви. А коли з’явилося нове, Федорівське, то його в народі звали просто “старим”. Утім, власна назва чудово підкреслює давню історію міського некрополю. Адже на ньому, як і на Личаківському у Львові, спочивають видатні містяни давніх часів.

Віддавна цвинтар ділився на дві частини – православну і католицьку. На першій переважали кам’яні хрести, на другій – фігурні металеві. На католицькій частині було чимало склепів і родинних гробівців, а православні хоронили рідню хоч і поряд, але переважно під окремими надгробками. Із часом цей поділ, звісно, порушився.

Та й на початку ХХ століття він не був занадто чітким, тому серед православних поховань знаходимо, наприклад, надгробки із написами німецькою чи польською мовами.

Зібравшись у цю мініекспедицію давнім некрополем, Віталіна Макарик з Орисею, звісно, підготували список тих містян, які не раз ставали героями публікацій і чиї могили вони хотіли відшукати. Знайти вдалося не всі. Натомість вони зробили декілька несподіваних відкриттів для подальших історичних пошуків.

На одній з алей православної частини цвинтаря можна побачити декілька поховань священників. Надгробки деяких із них оформлені як престол у церкві – з розгорнутим Євангелієм і чашею або хрестом. Тут свій спочинок у 1947 році знайшов протоієрей Петро Вітюковський. Його ім’я, між іншим, знаходимо в літописі Копилівської школи Макарівського району, що на Київщині. Йдеться про те, що в 1917 році отець Петро був директором церковнопарафіяльної школи. Невідомо, однак, які дороги привели його на Волинь.

У цій же частині цвинтаря поховані настоятелі Свято-Василівської церкви, отці Євген Герштанський та Микола Маркевич. Неподалік і поховання капелана 21-го драгунського Білоруського полку отця Михайла Антонова, який помер 31 травня 1900 року і знайшов вічний спокій у Володимирі.

Під однією кам’яною плитою покояться батько і син Василь і Володимир Бобко, про яких у своїх спогадах згадує Наталя Назарівна Грабарчук. Василь Бобко був заможним землевласником родом із Будятич, але в пам’яті лишився як щедрої душі людина і неабиякий меценат. У 30-х роках він перевів усе своє багатство у золото, яке віддав на користь польської авіації. Один зі своїх будинків перетворив на школу для селянських дітей і дбав про те, щоб було кому їх навчати. Міг, наприклад, купити бідній вчительці одяг. Помер у 1933 році, і поховали його поряд із сином Володимиром, який пішов із життя зовсім юним.

На православній частині кладовища привертає уваги меморіал “Борцям полеглим за волю України в 1919,1920, 1939, 1941 роках”.

Він споруджений на братській  могилі 10 або 12 вояків Армії УНР, що загинули у бою за Володимир у січні 1919 року та 19 невпізнаних в’язнів Володимирської в’язниці, розстріляних НКВС 22-го червня 1941-го. Його проектантом у свій час був Яків Залузький, а взагалі до опорядження цієї могили долучився і батько Наталії Назарівни Грабарчук, про що свідчать родинні фото. 1944 році комплекс сплюндрований радянською владою, з роками заріс кущами і деревами. Відновлювати його почали у 1989 році з ініціативи воїна УПА і колишнього політв’язня Трохима Романюка та краєзнавця Ярослава Царука.

Там же, неподалік від меморіалу, до спорудження якого доклав рук, знайшов вічний спокій репресований радянською владою Назарій Грабарчук. Поряд з ним – дві дитячі могилки, накриті плитами з фігурними візерунками.

На старих пам’ятниках помічаємо імена, що не раз фігурували в історичних матеріалах “Стародавнього Володимира” та спогадів старожилів. Ось, неподалік каплиці, перехняблений пам’ятник із чітко збереженим карбуванням, на якому читаємо ім’я Леоніда Флегонтовича Фіалковського, який працював помічником бухгалтера у повітовому казначействі у 1893 році.

А поруч із комплексом “Борцям за волю України” під двома високими хрестами спочивають Ярополк і Тетяна Озерови, чиї імена тісно пов’язані з історією “Просвіти” у місті. Тетяна Озерова організовувала літературні вечори, лекції тощо. Під час німецької окупації саме вона разом із Олексієм Комаревичем, своїм родичем,  відновила роботу “Просвіти” і Союзу українок, куди запрошували свідому молодь, яка не корилася окупантам. Неподалік від її поховання – могила Петра Озерова, батько якого Хризант також був активним “просвітянином”

 Чимало на православній частині цвинтаря могил людей, пов’язаних зі службою у російській царській армії. Так одне з найстаріших збережених поховань Лодомирського кладовища – могила Матрьони Амплієвни Попової, дружини осавула, яка померла 23-річною у 1880 році. Цікавий надгробок, підписаний каліграфічним почерком, поставили військові Єлисаветградського гусарського полку своєму товаришу, барону Володимиру Штакельбергу. Він походив із дуже відомого російського дворянського роду.

Часто із написів на надгробках можна дізнатися не лише про обставини життя чи смерті померлого, а й про важливі події в житті міста. Скажімо, трагічний день 10 вересня 1939 року, коли на Луцьку вулицю впала німецька бомба, забравши життя десятка містян, закарбований на пам’ятнику сестричкам Славці і Галі Жулковським, які загинули в цей момент. Галі було 11 років, а Славці 12…

Іноді поховання можуть не лише пролити світло на історію, а й навпаки поставити ще більше запитань. Так, скажімо, раніше, досліджуючи історію будинку, в якому нині міститься історичний музей, можна зустріти у документах прізвище чи то генерала, чи то графині Черноглазових, але в архівах таких людей відшукати не вдалося. І ось абсолютно випадково натрапили на напівзруйнований надгробок, на якому вибите ім’я Надії Миколаївни Черноглазової, яка померла у віці 63 років у 1900 році. Можливо, саме вона мала стосунок до цього будинку? Але ким вона була? І ким була іноземка Sophie Masse, яка знайшла вічний спочинок під схожим надгробком поряд? Чи пов’язані історії життя цих жінок, а чи їхнє сусідство на некрополі випадкове?

Склепи і могили жовнірів

Перейшовши на “польську” частину кладовища, зустрічаємо більше склепів і руїн капличок, родинних поховань під спільним пам’ятником чи навіть цілих меморіальних комплексів, які належали одній родині. Орися привертає увагу до вишуканих кованих (і, вочевидь, дорогих на той час) хрестів, що увічнюють надгробки, скульптур і барельєфів, якими прикрашені могильні плити, та зворушливих епітафій. Одну з таких можна побачити на похованні Йоганни Ольшанської, яка померла у 1855 році. Поруч похований її чоловік. Напис польською мовою, зроблений родичами, засвідчує наступне: “Цей пам’ятник зрошений сльозами сумуючої родини. Він споруджений для доброго брата, який, засумувавши за коханою дружиною, невдовзі і сам поспішив за нею 9 серпня 1857 року”.

Лише цегляні руїни залишилися від великої каплиці, спорудженої у 1827 році над гробом Констанції Клосовської. Якою вона була раніше, тепер годі вгадати. А ось родинний гробівець Бадзянів зберігся доволі добре. Тут похована Зофія Бадзян, яка походила із давнього шляхетського роду Зборовських. Померла вона у 1922 році. У цей гробівець можна зазирнути і почитати епітафії на стінах.

Приємно вражені чистотою і порядком всередині каплички, ми неподалік зустріли “винуватицю” цього, доглядачку цвинтаря пані Оксану. Вона з власної ініціативи, позаяк сама є католичкою, а також на прохання родичів декого з тих, хто знайшов спочинок на нашому кладовищі, доглядає за польськими похованнями.

Пані Оксана зітхає і перепрошує, що не може подбати про всі поховання – їх надто багато. Але саме завдяки їй на могилах польських жовнірів та поліцейських, які в різні роки на початку ХХ століття загинули  при виконанні службових обов’язків від рук злочинців, майорять біло-червоні стрічки.

Доглядачка проводить нас до могили Антоніо Роса – польського солдата, який загинув 2 травня 1919 року під Порицьком. Показує поховання поліцейських та ксьондзів – серед останніх і убиті у 1943 році. Підводить до високого хреста, який, подейкують, стоїть над братською могилою, де поховані 150 жертв трагедії 1943 року. Показує старе поховання цілої родини, голова якої, за переказами, був бурмістром Володимира. Втім, пані Оксана не знає їхніх прізвищ, стерлися вони і з могильного каменю. Єдине, яке можна розібрати, вибите на крайній могилі – це Олімпія Ванюрська з дому Симпсонів. Ким вона була – на жаль, нам невідомо.

Поміж надгробків польської частини кладовища знаходимо могилу кавалера срібного хреста Virtuti Militari 5 класу за війну 1918—1920 років Юзефа Домбека та його дружини Емми. А також виявляємо, що під високим незвичної форми пам’ятником – вочевидь, дорогим та ексклюзивним навіть на той час – похований герой наших публікацій і власник млина на вулиці Пілсудського (Ковельській) Вінсентій Савицький.

Як би парадоксально це не звучали, але, стоячи перед могилами тих, про кого читала чи чула у спогадах їхніх сучасників, відчуваєш, як вони ніби оживають. Із занотованих на папері імен перетворюються на реальних людей із плоті й крові, які прожили свої довгі чи короткі, щасливі або не дуже життя, померли і були поховані на Лодомирському цвинтарі.

Та навіть у цьому місці пам’ять безсила перед впливом часу, природи і недобрих людей. Руйнуються пам’ятники, заростають травою і розсипаються плити, стираються написи. На багатьох старих надгробках уже не знайдеш імен тих, хто під ними покоїться, не дізнаєшся їхні історії і секрети. Чи справді великі ковані хрести неподалік каплички встановлені на могилах герцога і герцогині, як подейкують місцеві жителі? І що означає пташка, що замість хреста увінчує пам’ятник? І чиїй родині присвячений великий меморіал? Цілком імовірно, ми так і не дізнаємося відповідей на ці запитання. Але неодмінно спробуємо це зробити. Тож іще більше таємниць і загадок Лодомирського цвинтаря чекайте у майбутніх випусках “Невидимого Володимира”.