«Поствугільна» Волинь уже скоро: як і чому відбувається занепад галузі
З п’яти областей України, в яких видобувають вугілля, ніде падіння видобутку не відбувалося настільки стрімко, як на Волині – з майже 90 тисяч тонн за 10 місяців 2018 до майже 16 тисяч за такий же період 2021.
Саме Волинь стане і першим регіоном, про вуглевидобуток в якому за кілька років говоритимуть з префіксом «пост». Про це інформує Район Іваничі.
При всіх велетенських проблемах, які має держава у зв’язку з вугільною галуззю, наразі це погана тенденція. Теперішній стан вуглевидобутку в Україні – не причина, а наслідок цих проблем.
Популізмом по злиднях
Тільки у грудні 2021 в Україні бастували шахтарі чотирьох шахт на трьох вугільних об’єднаннях на Луганщині і Донеччині. У відповідь, Міністерство енергетики з батьківською турботою звітувало у кількох повідомленнях про перерахування коштів вугледобувним підприємствам. Насправді, приблизно про такі суми профспілки гірників просили уряд ще наприкінці літа. Проте ставлення Кабміну до вугільної галузі в крайні роки стабільно зводиться до формули «якось воно буде».
Виділені кошти мають бути спрямовані на погашення заборгованості по заробітних платах; на цьому наголосило і міністерство. З вересня в Україні діє постанова, за якою державні вугледобувні підприємства, які мають борги по зарплаті, зобов’язані перераховувати на їх погашення 80 відсотків надходжень від продажу свого видобутку. Фактично, на вугільників поклали провину за борги, так чи інакше створені самим урядом.
Борги держава нараховує державним вугледобувним підприємствам велетенські штрафи. Це додатково топить шахти, але не має жодного практичного сенсу: фінансовий стан цих підприємств такий, що ніякі нарахування вони ніколи не виплатять.
Собівартість вугілля – це не тільки зарплата тих, хто здійснює і обслуговує видобуток. Значну частку, зокрема, займають витрати на електроенергію. Як і перед працівниками, перед енергетиками шахти мають велетенські борги. Неодноразово, в тому числі на Волині, вони призводили до відключення або загрози відключення шахт від електропостачання.
Вугілля – дороге паливо, але воно досі потрібне світовій економіці. Для державних шахт ціну закупки вугілля встановлює урядовий регулятор. Вона має бути помірною, щоб електрична енергія, яку з неї виробляють, була по кишені споживачеві, яким, зрештою, є і вугледобувна галузь. Тому заробіток вугледобувних підприємств не покриває їх видатків. Їх має компенсувати уряд.
Але уряд цього не робить, і волів би про це не розповідати. 20 відсотків від виручки від видобутку або від урядової компенсації не можуть покрити виробничі витрати шахт. Їх потреби в капітальних інвестиціях – і поготів.
Окремих грошей з бюджету на такі потреби українські державні шахти не отримували вже років з десять. Обладнання, на якому досі працюють багато з них, вироблене у 50-60 роках, виходить з ладу по понад тисячу разів на рік, що саме по собі несе мільйонні збитки. А деякі не мають навіть цього і ведуть видобуток, як у 1930-і, відбійними молотками. Поза всіма іншими негараздами, таке обладнання ще й споживає набагато більше електроенергії, ніж сучасне.
Причина стрімкого скорочення видобутку вугілля в Україні, передусім, саме в стані шахтного обладнання. Але ще у відсутності інвестицій в проходку. Низка перспективних шахт в Україні наразі фактично не веде видобутку, тому що не має нових підготовлених лав. Їх працівники отримують якийсь належний відсоток заробітної плати, але фактично не працюють – не мають змоги. І це теж про ефективність нинішнього державного управління в галузі.
Урядове рішення про розподіл шахтних прибутків – суто популістичне. А відповідальність на недофінансування апріорі дотаційної галузі не просто поклали на саму галузь, а поклали так, щоб позбавити її підприємства будь-якої можливості розвитку. У листопаді прем’єр-міністр Денис Шмигаль фактично погрожував тим керівникам вугледобувних підприємств, які скеровували на зарплати менше 80 відсотків прибутку.
«Якось воно буде»
Більшість українських шахт з 2014 року знаходиться на території окупованої росіянами частини Донбасу. Станом на середину 2015 року Міненерго нараховувало таких 95. На території під контролем уряду на кінець 2020 року нараховувалося 45. Кілька з них з тих пір закрито або заплановано закрити у найближчі роки.
Це невпинний процес. Дивлячись на сьогоднішні цифри, важко уявити, що з 1991 року Україна вже закрила безліч шахт. Тільки за останнє десятиліття, з 2010 по 2020, було закрито, за даними Міненерго, 51 шахту. З десяти шахт «Павлоградвугілля», яким володіє ДТЕК і яке дає понад половини від обсягу всього видобутого в Україні вугілля, у процесі закриття чотири.
Українська вугільна галузь справедливо має імідж однієї з найнепрозоріших, найменш ефективних і найбільш корумпованих. Проте українські споживачі досі залежні від теплової генерації мінімум на чверть, і ця залежність не зникне за рік чи два. Навіть Німеччина, в якій все більшу частку відвойовують відновлювальні джерела, хоч і закрила власні кам’яновугільні шахти і стимулює закриття ТЕС, все одно продовжує спалювати кам’яне і буре вугілля. І якщо друге вона видобуває, то перше – імпортує, переважно, як і газ, з Російської Федерації.
Українські урядовці призначають державі реченці відмови від вуглевидобутку і теплової генерації, але навіть найгарніші з точки зору екооактивістів дати передбачають поступове і кероване скорочення шахт і ТЕС.
В Україні ж цей процес відбувається стихійно. Минув вже рік, як Міненерго зареєструвало проєкт урядового розпорядження «Про схвалення Концепції реформування вугільної галузі та затвердження плану заходів з її реалізації». Проєкт так і не був розглянутий: скоро в міністерстві з’явився новий керівник, який поспішив його відкликати, нібито для перегляду, але нового натомість досі не представили.
Дій зі стимулювання виробництва «зеленої» електроенергії протягом цього часу теж не було помітно.
Єдине, на що спромігся уряд, це затвердження концепції програми трансформації вугільних регіонів. Немає навіть жодної готової програми, проте стрічка стрічка новин Міненерго рясніє заявами урядовців про процес переходу української енергетики на «зелені» рейки і економічно безболісне для громад закриття місцевих шахт.
Під дірявою ковдрою
Теперішній уряд – не унікальний у плані підміни реформ фікцією. Ті ж самі заходи, які анонсував Кабмін Шмигаля – розділення шахт на дві чи три категорії, з яких тільки шахти першої претендуватимуть на інвестиції, тоді як шахти останньої підлягають закриттю, планувало ще Міністерство вугільної промисловості СРСР у 1989 році.
У 2020 році Рахункова Палата у одному зі своїх звітів констатувала, що жодна українська програма, яка стосувалася реформування вугільної галузі, не була забезпечена ані планом дій, ані фінансуванням.
Реформа об’єктивно потрібна, у 2022 році не менше, ніж у 1989. Навіть серед тих шахт, які ще працюють на заході і на контрольованій урядом території сходу України, частина є збитковими безнадійно. Вони забирають гроші не просто з державного бюджету, а у перспективних шахт.
Тих коштів, які уряд виділяє щорічно, ніколи не буває достатньо навіть на покриття різниці між визначеною вартістю і собівартістю вугілля. І їх ніколи не вистачає на всі шахти. Часто першими отримують ті, які першими забастують. Тому безнадійні і перспективні підприємства ділять збитки солідарно. І занепадають однаково.
Проте між ситуацією, в якій проводяться минулі реформаторські екзерсіси, і тією, що склалася на сьогодні, є велика різниця: в державному секторі галузі повністю вичерпані внутрішні ресурси. Швидкий занепад переживає навіть «Добропіллявугілля», чиї шахти і до приходу «інвестора», і за часів панування ДТЕК були серед найпотужніших.
Повернувши об’єднання у державну власність на початку 2021, ДТЕК не просто вивіз з шахт більш-менш сучасне обладнання. Аудитори від Міненерго і Фонду держмайна, які не допустили до своєї роботи профспілки, нарахували тепер вже державним шахтам 400 млн грн боргу за мотлох, який їм залишили. Розплатившись власними коштами з ДТЕКом, «Добропіллявугілля» залишилося і без обладнання, і без коштів на його придбання чи принаймні ремонт.
В таких умовах, як говорять гірники, державні шахти, не дочекавшись ані планів дій, ані коштів від «реформаторів», незабаром «закриють самі себе». І якщо країні немає діла до долі приблизно 70 громад, бюджети яких залежать від шахт значною мірою або повністю, то її має турбувати принаймні її енергетична безпека.
Шахта № 10 «Нововолинська»
Потужності «Нововолинської №10» вистачило б і на покриття вагомої частки дефіциту вугілля, який виник цього року і, без сумніву, виникатиме надалі, аж поки Україна не стане дійсно спроможною замістити теплову енергетику «зеленою». Якщо завгодно, її вистачило б також для працевлаштування всіх гірників, які будуть звільнені протягом найближчих кількох років, коли будуть закриті останні діючі шахти «Волиньвугілля».
При кошторисній вартості будівництва у майже 4,5 млрд грн, у добудову шахти залишилося інвестувати менше 600 тисяч невеликі для держави гроші в принципі, проте великі для держави, яка зовсім не інвестує у будівництво шахт. Міненерго повідомляє, що з 2015 року «Нововолинська 10» була єдиним виключенням з цього правила, аж до 2020.
Фінансування завершення довгобуду не було стабільним, але до 2014 року шахті принаймні перепадало по понад 100 млн грн щорічно. Після того, як у 2019 році було прийняте рішення про припинення будівництва «Нововолинської 10», їй виділяють тільки кошти на підтримку в безаварійному стані, пояснюють в Міненерго.
Судячи з сум, які вказують у міністерстві, це все одно близько 50-100 відсотків того, що виділялося на будівництво щорічно, тільки тепер це кошти, просто кинуті на вітер.
як каже олежка – “все буде добре !”, хе-хе…
сподіваешся дожити ? марно, олежек
Сподіваюсь. Іншого нормального вибору немає.