Це не твоя війна, Нововолинську? Чому люди вже котрий рік проходять повз?
Це не твоя війна, Нововолинську?.. Чому люди вже котрий рік проходять повз, не спиняються, не чують звуки молитов, не стишать ходу, не озирнуться, не виринають із себе?
Серпень. Місяць, коли повітря стає густим, особливо вечорами. Повітря сповнюється легкими нотами осені – з домішками вогнищ, легким нюансом опалого листя, гіркуватим відтінком квітів і вкрапленнями яблук.
Починаючи з 2014 року, не можу спокійно дивитись на соняшники – наші квіти, традиційні, українські, такі гарні, такі сонячні… Що з ними і з нами зробив Час! У свідомості вони назавше порізані кулями. Це Іловайськ. Це війна. І воїни… Та ні, вони не полягли – це ж не нещасний випадок, не аварія, не форсмажор, це війна – там життя віддають. Наскільки ж то різні речі. Це глибше від смерті –перехід із життя у пам’ять.
Це була моя вже котра панахида. Треба було точно встановити час, узгодити всі деталі, зідзвонитись і зустрітись 2-3 рази з Володимиром Івановичем Демчуком, набрати обов’язково пані Світлану Груй, переговорити з підполковником Кондисюком, врешті – написати повідомлення в ФБ. І замовити квіти. І лампадки – на кожну могилу. Підготуватись до зустрічі.
А ще – набратись сміливості , аби подивитись їм ув вічі – на могильних надгробках. Вони завжди дивляться вглиб. І не сховатись. Їх 15. Кілька цвинтарів. Не лише Нововолинськ.
Не можу точно сказати, скільки було поширень посту в соцмережах. А ще новинні сайти писали, і міська рада теж закликала. Прийшли фактично одиниці із багатотисячого міста. Частина підтримала коментарем чи поширенням в мережі.
Нововолинську, це не твоя війна?
Нововолинську, чому люди проходять повз, вже котрий рік вони проходять повз, не спиняються, не чують звуки молитов, не стишать ходу, не озирнуться, не виринають із себе?
Нововолинську, чи тобі не болить?
Нововолинську, але ж завдяки тим, хто не повернувся, хто віддав життя у боротьбі, хто пожертвував собою заради високої мети –власне і маємо Україну. Дарована можливість дітям відчувати, що це таке – щасливе дитинство, а ще – отримувати освіту, читати вільно книги, розмовляти мовою – своєю. І – жити. Бути – українцями! Бути – людьми. Ні, ми таки не завжди успішно здаємо життєві іспити на людяність.
Цьогоріч вперше поїхали на цвинтар без священиків. І коли стоїш над могилою… дивишся в обличчя на монументі ( портрети на монументі так пронизують поглядом! Особливо Івана Гані – гострий, різкий, яким і власне був сам «Сєвєр»), вслухаєшся, дихаєш… Квіти, лампадка, хтось із присутніх запалить свічку.
А потім роззирнувшись і зібравши всю себе – наважуєшся починати читати «Отче наш», голосно і чітко, а далі слідом молитву повторюють інші. І завжди погляд – на рідних, тих, кому цей надгробок серце ріже, хто приходить найчастіше. Коли відчувається – треба, то не припиняючи молитви – обійняти за плечі, бути поряд. І по завершенні – лунає вигук присутнього з нами Миколи, що вийшов з пекла Іловайська, «Слава Україні!». Опалена війною доля. Знаю його з 2015 року.
Дякую за спільну молитву.
Дякую за ту єдність, яка виникає, яка не може не виникнути. Коли у переході між могилами Героїв говоримо про щось земне, просте, зрозуміле, про релігію, інколи навіть жартуючи, коли гумор – брутальний, колючий, військовий, чорний, коли хлопці занурюють у спогади, коли говорять відверто – в такі моменти з особливою довірою дивимось в очі. Ми так бережемось від болю. І знаємо – нас зрозуміють ті, до кого прийшли.
І знову зберемось через рік. З тими, кому болить. З тими, хто відчуває. З тими, у кого в країні досі триває війна. Хто фактично чи душею – в ГО «Незламні Нововолинці».
А ще, чого би хотілось – отак, насправді… Нехай число могил Воїнів не росте. І ще – покласти квіти до монументу захисників України, який постане у Нововолинську.
Це Нововолинськ! Байдужий, зневірений, наколений, п’яний… Не всі, звичайно. Та все ж.
кляті комуняки і комсомольці виноваті.. ну й сапог, куди ж без нього..
Дуже сильно написано…відчуваю серцем,бо мій син був там і Богу дякую,що повернувся живим…
Олександро, шо конкретно ви хотіли сказати?