Кілька думок про об’єднаність, взаємопідтримку і взаємодовіру нашої нововолинської громади
Ми, як громада, маємо великий шматок роботи, не зробити яку означає стати відчуженими від власної людської сутності. У Нововолинську потрібно створити простір, де буде можливість опікуватися різними категоріями людей у соціалізованому просторі.
Дівчина-сирота, у якої паралізувало половину тіла, ще раніше у неї забрали двоє дітей соціальна служба через складну сімейну ситуацію (дітям дійсно було б краще в інших умовах виростати). Чоловіки, що були в жінки до хвороб — їхня роль є теж інструментальною у рішенні соціальної служби забрати дітей, вони покинули дівчину на п’ятому поверсі малосімейного гуртожитку, з якого вона сьогодні не може зійти на перший поверх щоб подихати повітрям, щоб почути запах трави і спів пташок … бо вона ледь пересувається по останньому поверсі п’ятиповерхівки.
Ця реальна ситуація, яка відбувається зараз у нас з вами на очах, про що вона, ця ситуація?
Ця ситуація з Оленою говорить нам теж про більш системні проблеми, про ситуацію в громаді, в якій не працює низка інститутів самоврядування для забезпечення гідного життя людей. Не працює найбільш фундаментальний механізм взаємопідтримки, який має бути основоположним у функціонуванні громади — механізм взаємопідтримки і взаємодовіри.
Не працюють теж державного рівня механізми, зокрема із покращення умов життя, програми із реабілітації осіб з особливими потребами, програм із опіки та соціальної підтримки одиноких матерів, доля яких не така стабільна, як у решти членів громади — більш чи менш об’єднаної.
Чоловік з однією ногою на інвалідному візку, що розчарувався у професії журналіста і який тепер кожного дня нагадує громаді про її неспроможність милосердно відповісти на цей виклик — він це робить мовчки, просячи милостиню, кидаючи тим самим виклик корумпованій системі розподілу благ у місті.
Скільки ще інших людей у складному фізичному стані — яких ми не бачимо — такі собі невидимі мешканці міста, про яких громада не турбується, можливо через те, що “не знають і не бачать, заснули не чують” поки газони підстрижені, а квіти в центрі міста симетрично стоять у горщечках.
Ось ця симетричність квітів у горщечках нагадала про ще свіжі в пам’яті авторитарні режими недалекого минулого, які теж любили симетрію і квіти у чітко розпланованих місцях громадського простору, таку ж симетрію вони мали в застінках КДБ чи таборах на кшталт Майданеку, Осбібору, Берези Картузької. Таке собі «оздоровлення» громадського простору міста (позбавлення простору безпритульних) шляхом обмеження прав людини, зміцнення виконавчої влади, згортання демократичних інститутів впродовж останніх понад 29 років.
Але ж список не закінчується, він продовжується молоддю, але не про ту молодь йдеться, чиї батьки за кордоном усе життя заробляють на утримання своєї родини і не повертаються у місто – бо нікуди, немає робочих місць, та й діти чекають від них іншого, усім так “зручно” Це окрема трагічна складова нашої сучасної реальності, феномен цей ще називають соціальним сирітством — коли замість батьків є гроші, але немає тепла і бачення як жити в громаді, як будувати спільність та виховувати милосердя до дівчини із паралічем, чи чоловіка на візку.
Тут йдеться теж про молодь, яка намагається жити на нововолинські зарплати, але цього недостатньо щоб створити власну сім’ю, народити дітей, їх власне ніде народжувати — скромність зарплат не дозволяє думати навіть у напрямку зміни демографічної ситуації, а не те що виконання програми житла та покращення умов життя. Соціальна їдальня, що знаходилась у суспільній службі міста Нововолинська – вона не функціонує від зимового періоду, необхідність відновити цю ініціативу ні у кого не викликає запитання, але кошти місцевого бюджету завжди більш успішно розходяться по іншим “ініціативам”, аніж соціальної їдальні для потребуючих.
Старше покоління — найбільш травматична і найменш захищена група населення, яка потребує повсякчасної спеціалізованої опіки, дуже часто опіки на дому, а ще частіше соціалізації — включення їх до суспільних процесів.
Контекст пандемії відтак додатково “пояснює” потребу особливої уваги і потенційного місця, де буде можливість опікуватися різними категоріями людей у потребі у позалікарняному дружньому соціалізованому просторі. Ми як громада маємо великий шматок роботи, не зробити яку означає стати відчуженими від власної людської сутності. А позаяк ми громада — то будемо разом спільно лупати ту скалу — бо ж йдеться про наших дітей, батьків, та дідів.