«Володимир-Волинський знають у християнському світі саме завдяки тому, що тут народився і зростав святий Йосафат», – монах Марко Максимів

Монастир Святого Йосафата –  тринадцята обитель, де служить монах, який у 20 років вирішив відректись від звичайного світського життя і піти у ченці. Марко Максимів шість років здобував богословську освіту у Варшавській семінарії і повернувся в Україну, аби розбудовувати тут греко-католицьку церкву, яка більше сорока років була під забороною.

Детальніше про дорогу до усвідомлення такого вибору на життєвому шляху розпитала Тетяна Ізотова для газети “Слово Правди”

Марко Максимів народився у селі Крушельниця Сколівського району Львівської області. В його родині не було священнослужителів і батьки не були надто набожними. До церкви у сусіднє село ходили рідко, здебільшого на  великі свята.

І хоча тодішнім школярам суворо було заборонено пропускати уроки в такі дні, Марко йшов на Великдень та у Вербну неділю до храму, за що вчителі виводили його на лінійку і соромили перед усією школою.

По сусідству із родиною Максимівих мешкала монахиня, котра змушена була вести свою діяльність у підпіллі через заборону греко-католицької церкви у Радянському Союзі. Вона була доброю подругою мами Марка, часто розповідала тій про піст, молитву, свята та інші духовні справи, а ще переконувала жінку, щоб котрийсь із її чотирьох синів став священником.

Та коли старший син навідріз відмовився, почали умовляти Марка спробувати себе у духовенстві, та юнак довго не наважувався на такий крок.

У монастир Святого Онуфрія, що у Львові, він уперше потрапив у 1990-му році, коли за плечима уже були дві освіти у професійному училищі – кулінара та будівельника. Працював на той час за останньою професією. Близько року розмірковував та все ж таки наважився переступити поріг духовної обителі, аби врешті зрозуміти, чи це його.

“Коли побачив, як зсередини виглядає життя отців та ченців, то був дуже вражений. Одразу зрозумів, що це моє, тож вирішив лишитись тут на дворічний випробувальний термін, який називається кандидатурою.

За цей час послушник вивчає правила монашого порядку і вирішує для себе чи готовий він до постригу та чи зможе все своє життя присвятити служінню Богу”, – розповідає отець Марко.

Відмовитись від світського життя майбутньому ченцю було нескладно, адже відчував на той час надзвичайне піднесення та захоплення від кожного прожитого дня, що дарував нові знання та відкриття.

У монастирі він із задоволенням вивчав духовну літературу, вникав у зміст богослужінь, опановував значення духовного життя. Допомагали у цьому священники, які повернулись з таборів та тюрем, котрі для молодих послушників були взірцем сили духу та віри. Приїжджали до монастиря і отці з діаспори – найбільше з Бразилії та Канади.

Три чернечі обіти

День у всіх монастирях розпочинається о 6-й ранку, за пів години починаються молитви і роздумування, після чого відбувається ранкова служба. Після сніданку ченці та послушники приступають кожен до своєї праці, згідно з тим чи іншим призначенням.

У період кандидатури Марко Максимів здебільшого працював на кухні, адже мав відповідний фах. Увечері в монастирі відбуваються духовні читання, служба Божа та вечірня рекреація, коли у ченців є час для спілкування, обміну церковними новинами та власними думками. А о 21.30 починається канонічне мовчання.

У 90-х роках, коли по всій країні масово відновлювались церкви та монастирі, як православні так і греко-католицькі, охочих стати послушниками було дуже багато. Марко Максимів порівнює той період із проломаною греблею, коли потік людей до монастиря не вщухав, через що навіть фізично не могли всіх прийняти.

Проте період кандидатур не для всіх завершувався постригом, адже частина, зрозумівши, що не готові назавжди розпрощатись зі світським життям, йшли з монастиря.

“Натомість тепер дуже мало приходить нових послушників, через що у багатьох монастирях не вистачає рук і до різних видів праці змушені залучати мирян.

Однак ті, хто таки переступають поріг монастиря, як правило, тут і лишаються, адже роблять цей крок виважено та обдумано”, – зауважує настоятель монастиря.

Основне завдання монахів –  дотримання обітів. Їх є три: добровільне убожество (позбавлення себе будь-якої матеріальної власності), досмертна чистота (відмова навіть від думки про подружжя) і досконалий послух (підкорення своєї волі настоятеля).

Після складання першого обіту Марко Максимів вирішив продовжити духовне навчання, але оскільки на початку 90-х в Україні ще не було греко-католицьких семінарій, майбутніх священників відправляли до Польщі, Риму, Хорватії та Бразилії.

Впродовж наступних шести років Марко Максимів штудіював богословські науки у Варшавській римо-католицькій семінарії. Якщо загальні для усіх предмети заслуховували на лекціях в семінарії, то ті, що стосувались східного обряду, українські студенти проходили у монастирі. Після завершення навчання випускників семінарій залучали до створення навчальних закладів в Україні – спочатку у Золочеві, а згодом  – у Брюховичах.

Володимир – сакральне місто для греко-католиків

Закінчивши навчання у Варшаві та прийнявши священиче освячення, отець Марко був направлений у греко-католицький монастир Івано-Франківська, де пробув майже два з половиною роки. Далі були монастирі у Золочеві, Червонограді, Підгірцях, Брюховичах, Золочеві, Гошеві, Бучачі, Перемишлі та інші.

Володимир-Волинський монастир Святого Йосафата, де отця Марка призначили настоятелем, став для нього тринадцятою духовною обителлю.

Навесні вже буде чотири роки, відколи він оселився в особливому місті для всіх християн західного та східного обрядів, оскільки тут народився Йосафат Кунцевич.

Монастир при храмі, який носить ім’я цього святого, вважається не до кінця сформованим, адже тут живуть лише три монахи – отець Марко, отець Йосип і брат Гліб. Тож каденція настоятеля може тривати і до 20-ти років, якщо керівництво зі Львова не відправить його до якогось іншого місця.

“Для нас Володимир-Волинський – це особливе місце і тутешній монатир, хоч і є невеличким, проте не вважається пересічною обителлю десь на задвірках. Це волинське місто знають у християнському світі саме завдяки тому, що тут народився і зростав святий Йосафат.

Його тіло покоїться у найбільшій церкві світу – базиліці Святого Петра у Римі, де відправляє святійший отець Папа Римський. Він належить не лише до греко-католицької церкви, адже є святим вселенської церкви. Прикро, коли, до прикладу, португальці, шанують Йосафата, поклоняються йому, а наші люди його мало знають”, – зауважує отець Марко.

У храмі монастиря Святого Йосафата щодня вранці о 8.00 та ввечері о 18.00 ведеться служба Божа, до якої можуть долучитись усі охочі. Настоятель монастиря переконаний, що з 38-тисячного Володимира-Волинського дуже малий відсоток тих, хто постійно відвідує богослужіння у храмах.

Наразі греко-католицька церковна громада у місті не дуже чисельна – лише 20-25 родин, якими опікуються священнослужителі храму як духовно, так і матеріально у міру можливостей. Відтак, відвідують удома хворих і немічних, які самі не можуть прийти до храму.

Співпрацюють із благодійною організацією «Карітас Волинь», яка надає гуманітарну допомогу тим, кому вона найбільше потрібна.  А усім прихожнам у храмі переказують, щоб повідомляли про тих, хто  опинився у скрутному становищі. Адже інколи людині потрібна не так фінансова, як моральна, духовна підтримка.

“Щороку греко-католицькі священики їздять на фармаційні курси, що є своєрідним підвищенням кваліфікації. Під час таких заходів обговорюються різні сучасні явища у житті людства, на які церква мусить дати своє слово – не лише теоретичну відповідь, а і вказати правильний шлях, як долати ті чи інші труднощі”, – розповідає настоятель.

Чим же відрізняється греко-католицька від православної? Швидше за все, пересічна людина, котра прийде до греко-католицького храму, відмінностей не помітить, оскільки богослужіння однакові, а різниця полягає лише у підпорядкованості греко-католицької церкви Ватикану та у певних тлумаченнях Святого Писання.

Зокрема те, що православні не визнають того, що Мати Божа була зачата непорочно, з чим не погоджуються греко-католики. Також у греко-католицькій церкві, на відміну від православної, не дозволено давати розлучення.

Знищена церква та побудова паломницького центру

Якщо на Львівщині та Івано-Франківщині чисельність прихожан греко-католицьких церков є дуже значною, то на Волині ситуація зовсім інша. Радянській владі, яка на 43 роки загнала греко-католицьку церкву у підпілля, вдалось її майже знищити.

Тож сакральні будівлі церков та монастирів, котрі раніше належали василіанам, до таких, до речі, належить і теперішній собор Різдва Христового, греко-католицька громада втратила назавжди. У Володимирі парафії церкви на початку 90-х виділили колишню лютеранську кірху, збудовану німцями. Поруч із кірхою оселився і монастир.

До монастиря у цій будівлі в радянські часи було сільгоспуправління, ЗАГС, а у храмі – склад хімікатів, спортзал та кінозал. Зараз обидві будівлі мають спільну проблему – уражені грибком стіни, з яким борються, як можуть.

Особливо відчутно це у храмі, цегляний фасад якої всмоктує, наче губка, вологу знадвору. Отець Марко каже, що варто було б подумати, як можна утеплити фасад, не пошкодивши зовнішній вигляд памятки архітектури, яку грибок рано чи пізно може знищити.

Через брак коштів заморожений наразі проект зведення паломницького центру на території неподалік храму на вулиці Ковельській. Ця ділянка, що належить церковній громаді, вже багато років стоїть пусткою, обгороджена парканом.

Тут колись стояла церква святої Параскеви, яку відвідував і де був хрещений маленький Йосафат Кунцевич. У планах – зведення  на цьому місці каплички, музею та будівлі, де зможуть переночувати всі паломники, які приїжджають здалеку, аби відвідати святі місця.

Як і всі віряни, у монастирі Святого Йосафата готуються до одного з найбільших релігійних свят – Різдва Христового. Отець Марко зауважує, що хоч церква і не прив’язується до дат, а більше зосереджується на змісті цієї події, все ж таки готові перейти  на святкування Різдва 25-го грудня, якщо українці, звісно, виявлять таке бажання.

“З цим питанням звертались до Глави нашої церкви Блаженнійшого Святослава, на що він зауважив, що ми є відкриті до такої тенденції. Адже усі ми святкуємо Різдво 25-го грудня – тільки католики відзначають його за новим григоріанським календарем, за яким давно живе увесь світ, а християни східного обряду за старим юліанським, котрий нині відстає на 13 днів.

До 2100 року ця різниця зросте іще на один день, тож доведеться переносити Різдво на 8-ме січня. Це всі розуміють, але, на жаль, це питання настільки заполітизоване, що важко сказати, коли перейдемо на святкування в один день із більшістю світу.

Але якщо народ буде готовий, якщо це не буде загрожувати новим розколом, то і ми, і ПЦУ готові до такого кроку. Адже, зрештою, головне не дата, а зміст цього свята. Головне, щоб Боже дитя народилось у душах людей”, – зазначає отець Марко.