Колекціоную страшні дитячі фрази: “Моя мама любить мою сестру, гроші і шоколад”
Я мимоволі колекціоную страшні дитячі фрази: «Моя мама любить мою сестру, гроші і шоколад…», «Можете не передзвонювати мамі, бо я вже все одно поприбирала і мамі байдуже, коли повернусь…», «Мене дома приб’ють за дев’ятку»…
Маленька, здорова дитина в сонячний день каже мені на уроці: «Я сьогодні нещаслива, бо зробила дві помилки у контрольній…». Я посміхаюсь, заспокоюю її, але всередині від тих слів раптом і сама забуваю, що теж здорова і день видався сонячний…
Я переконана, що можна прожити довге, безтурботне життя дорогого сервізу з серванту, з якого ніколи нікому не напитись, можна без клопотів жити з заплющеним серцем, стуливши повіки… Але якщо все-таки наважишся їх відкрити, оглянутись навколо, то доведеться дивитись і бачити, і думати, думати без кінця… і в тому вся сіль, а без неї прісно.
Я чую ці розмови і не можу зрозуміти, хто більше винен: мама, яка відпускає дитину гуляти в фірмових джинсах, чи дитина, яка їх забруднила, батьки, які купують першокласнику айфон, чи хлопчик, який його загубив, дорослі, які вимагають від дитини досконалості, чи дитя, яке заплуталось в безкінечних вимогах і претензіях? Мені здається, що вміння ділити відповідальність і провину не менш важливе, ніж вміння ділити цукерки порівну.
У мене лише один син і я, звісно, не експерт з виховання. Але я не наважуюсь карати дитину за помилки і невиважені рішення, бо сама їх нерідко роблю, не сварюсь через нерівний почерк і перекреслення в зошиті, бо мій рівний почерк дістався мені в свій час слізьми, «вогнем і мечем», не вимагаю від дитини ідеальності, бо досі не стала ідеальною мамою і вже й перестала себе тішити ілюзіями… Мій син отримує догану лише у двох випадках: якщо поводиться неввічливо зі старшими (бо то зробить йому проблеми у житті) і проявляє невдячність по відношенню до людей, які зробили йому добро (бо невдячність жорстока і зробить йому не менше проблем). Все інше дуже ситуативно.
Якось в приступі щедрості він подарував сусіду свої колекційні машинки на суму близько трьохсот п’ятдесяти гривень… Купувати нові взамін ніхто не збирався, але і повертати подаровані не дозволила. То просто невиважене рішення, нагода двічі подумати перш ніж робити щось в майбутньому. Досвід – нелегка штука. І то нормально. І коли випадково вилив воду на планшет ніхто не робив скандал. Але він півтора роки терпляче, без нарікань чекав на новий (без гарантій його отримати). Дарують, не жалкуючи, але відповідальність за наслідки від того не зникає.
Я ще довго буду усе це обдумувати, але нині мені видається, що проблема у тому, що більшість наших «дорослих» правил підсвідомо спрямована на те, аби спростити життя батькам, не порушити репутацію, отримати схвалення від «експертів» з сусідньої квартири і лише незначна частина зорієнтована на те, аби виховати щасливу і гармонійну, соціально адаптовану людину. Я не знаю, не можу знати напевно… я тільки мрію, аби те змінилось. Мудрості нам! Всім!
Маю 23 роки педстажу роботи з дітьми. У замітці гарно описані речі, які є елементарними у вихованні дітей, але, на жаль, не всі батьки це розуміють. А деякі вперто стараються вирізнити свою дитину, хай навіть тим айфоном, нерозуміючи якої шкоди завдають цим дитині на майбутнє життя. Завдяки такому вихованню з дитини, скоріше за все, вийде “мажор”—людина зі зламаною психікою, а таких усі навколо ненавидять. Вони обречені на самоізоляцію, бо ці почуття взаємні.