Чемпіонат, на котрому нема “наших”

Вже залишились лічені дні до старту мундіалю, але на стіні не висить карта, в календарі – жодних позначок і не робиться прогнозів, хто переможе.

Питаєш у друзів, чи дивитимуться змагання контитентальної першості – і не дивуєшся, чуючи від заядлих прихильників негативну відповідь, а часом вона супроводжується чистим здивуванням.

Я не знаю розкладу, хто, коли і з ким, чи є “групи смерті” і скільки їх, на кого ставлять букмекери і для кого з гравців світового рівня ЧМ-2018 буде лебединою піснею.

І не хочу знати.

Коли запитують, за кого вболіваю, завжди відповідаю: за красивий футбол.
На жаль, жодної краси не жду цьогоріч.

Жодної.

В період Євро-2016 спробувала себе у спортпубліцистиці і люди (в тому числі й окремі журналісти) казали, що то читабельно та має сенс. Але цьогоріч нема чого ждати післяматчевих рефлексій…
До слова, і Федерація Футболу України з логічних причин не проводить акредитацію на ЧС-2018.
Заборонити бажаючим слідкувати за перипетіями неможливо, бо бажаючі обійдуть всякі заборони, адже продовжують сидіти в російських соцмережах, VPN-и ніхто не скасовував, ще й є канал “Інтер”, котрий таки придбав у національної громадської телерадіокомпанії України пакет трансляцій – і це ганьба.
Серед вболівальників дуже мало тих, котрі з нетерпінням чекають мундіалю. Цього мундіалю. Ажіотажу нема. Нема збуджених розмов, домовленостей про спільний перегляд матчів, захоплених і трошки заздрісних шепотів, що хтось там купив квитки на матч. Хтось скаже – справа у тому, що збірної нема. Чесно, навіть не можу уявити, аби наші грали на цих змаганнях, в цій країні. І де гарантія, що патріот і наш земляк Артем Федецький, котрий не приховує патріотизму, не отримав би звинувачення у тероризмі?

Пам’ятаєте?

Серед Героїв неоголошеної війни були залюблені у спорт.

Наприклад, нововолинець Андрій Комаристий, що займався гандболом. Йому завжди – 20 років. Вічно 23-річний Віталій Ставський з Костополя, що на Рівненщині, – боєць 80-ї аеромобільної, був майстром спорту з греко-римської боротьби. Його земляку, відомому каратисту Тарасу Білоцькому – 39.

Кажуть, солдат – це людина, котра береже чужі щастя і життя, але при цьому втрачає своє…

Неможливо, тотально неможливо зрозуміти тих, хто таки вирішив їхати до країни-агресора. І наскільки вони українці, якщо обираючи між державою та футболом, зупинились на другому. Згадуються спільні марші фанів різних команд, котрі співали веселих пісень про Путіна, ситуація в країні мотивувала подати руки ультрас і піти спільною колоною – колоною спротиву. Не секрет, що вболівальники ФК “Динамо” (Київ) та ФК “Шахтар” (Донецьк) були запеклими ворогами до 2014 року. Все змінили анексія Криму та початок бойових дій на Донбасі. Чимало прихильників помаранчевих були вимушені стати переселенцями, і сама команда теж. Руку допомоги простягнули нещодавні противники, а навіть самі футболісти. Стало зрозумілим, що справжнім ворогом є той, хто розділяє.

Тут можна було би писати чимало всього, але не хочеться втікати в потік емоцій.
На цьому чемпіонаті мені нема за кого вболівати, бо там Україна не має “наших”.