Вірш який торкнувся душі. Авторка дочекалася брата з полону
Волинянка Леся Кос чотири місяці чекала брата Михайла з полону бойовиків так званої «ДНР». Разом з іншими бійцями Михайло Кос, мешканець Горохова, потрапив до рук терористів під час спроби вирватися з іловайського котла.
26 грудня Михайла разом з групою військових визволили з полону, – пише інформаційне агенство Волинські Новини
Про що дізналася Леся з розповідей брата – у вірші, який вона розмістила у Фейсбуці:
Чотири місяці чекання тепер я згадую як сон…
І вітру моторошне завивання, й надривне каркання ворон.
І часті виклики швидкої, щоб серце мамине жило…
Тепер я, братику, з тобою, всім війнам і смертям назло.
Січневе сонце спозарання ледь теплим променем лоскоче,
Нестерпним те було чекання, та я його забуть не хочу.
Сто двадцять шість листків затертих, які з календаря зривала,
Вони – як оберіг від смерті, це дні, які я рахувала.
Тепер я знаю так багато, що Гелетей відпочиває,
Не він, а Я чекала брата. Тепер мій брат розповідає:
В якім полку він мав служити й куди у дійсності послали,
Про перший маршкидок розбитий, бо росіяни наступали.
Про те, як бухкав страх у скронях, про штучно створені котли,
Про хрестик, стиснутий в долонях і як з АК на «Гради» йшли.
Ще – як гарматним м’ясом стали, бо у Генштабу дах злетів,
Як друзів на шматочки рвало, про те, як вижити хотів.
Здоровим глуздом не збагнути: стоїть солдатик і…нема,-
До бліндажа не встиг шмигнути, на полі – кров і плоть сама.
Про кілька днів у кукурудзі, про спеку і про кавуни,
Про те, як пізнаються друзі і як не зраджують вони.
А далі – Сніжне і роботи, «парад ганьби» й плювання в душу,
І з автоматами істоти, яких ненавидіти мушу.
Та я усіх їх пробачаю, бо брат зі мною і живий,
Я Україну всю кохаю, а ти, Донбасе, не правий!
Пояснень цьому не знайдеться, нема пояснень для війни…
Чому це юне тіло рветься? Де командири? Хто вони?
Ікони плакали в куточку, Господь не міг допомогти…
За сиріт, за синів і дочок, хто зможе кару понести?
Архівні бачили кімнати? Так у донецьку СБУ
Перевели заручників-солдатів, я ту кімнату вуликом зову.
Бо знаю – на полицях тих лежати
було так само зручно, як в труні,
Дізнається про це не кожна мати,
а я – сестра, тож брат розказує мені:
як з ніг взуття довгенько не знімали,
боячись вчути сморід власних ніг,
коли, як, чим і скільки годували
і як за погляд «пітекантроп» стрілить міг.
Про дні сепаратистської зарплати, коли стискались нерви у клубок,
Бо кожен міг, напившись, постріляти чи серед ночі жати на курок.
Розповідав про передачі з дому, про офіцерську честь і западло,
Дзвінки до рідних, що знімали втому,
про день, як диво-звільнення прийшло.
Можна історій безліч написати,
До кожної із них ще прийде час,
Тільки не можна цього забувати,
Історія напише про всіх вас.
Уклін доземний людям-волонтерам,
І перемовникам усім подяка й шана,
Солдатам всім і справжнім офіцерам,
Які мечем для України стануть.
Я заклинаю всіх, хто ще чекає:
Повірте, з нами Бог і правда – з нами,
Хай віра і надія не вмирають,
Щоб ВСІ синочки повернулися до мами!!!
