Як вплинула війна на культуру та мислення українців

Написати про війну

Піймав себе на думці, що майже все, прочитане останнім часом в українських авторів, так чи інакше пов’язане з війною. Навіть якщо війна не присутня в тексті безпосередньо, вона обов’язково виринає десь опосередковано. Навіть коли автор пише щось відверто й демонстративно «не про війну», війна все одно проступає доволі чітким контуром, правлячи авторський задум, ну або щонайменше – деформуючи його. Зрештою, нічого дивного. Війна виявилась тією травмою, яка, за великим рахунком, визначає сьогодні нашу поведінку, впливає на наші рішення, на наші вчинки, на нашу емоційність. Навіть якщо ми її не помічаємо. Навіть якщо робимо вигляд, що нас вона не стосується. Стосується, звісно стосується. Й буде стосуватись ще довго. Ось цей поділ на своїх і чужих, він же давно визначається не політикою. Він визначається саме війною. Можна довіряти своєму випадковому сусіду в купе чи автобусі, чи це потенційний ворог? Можна бути відвертим у компанії, чи краще притримати свою правду при собі? Варто напружуватись, коли з тобою заговорюють про новини, чи все спокійно? Це все війна, яка виходить далеко поза межі лінії фронту, торкаючись та інфікуючи всіх довкола. Ясна річ, що література не може на це не реагувати. Було б погано, якби не реагувала.

Про війну пишуть усі. Бійці й волонтери, репортери й активісти, поети й депутати. За чотири з половиною роки з’явилась ціла бібліотека, присвячена українсько-російському збройному протистоянню. Тоді, на початку, навесні 14-го, з’являлись переважно вірші, такі собі рефлексії прямої дії на побачене чи почуте (частіше, щоправда, на почуте чи вичитане в когось), потому репортажі, щоденникові записи, пости в соціальних мережах – тексти, що традиційно розглядаються поза «літературним форматом». Парадоксально, але саме вони, як видається, складають на сьогодні чи не найцікавіші свідчення та реакції на цю війну.

Про це необхідно писати

Романи, зрештою, теж почали з’являтись. Проте, говорячи по совісті, наші романи про війну переважно написані поки що так, ніби вони почали писатись ще до війни. А тут бойові дії, і нові сюжети, і нові локації, і про це необхідно писати, але пишеться все це в багатьох випадках ще тією, довоєнною мовою. Знову ж таки, критика, оцінюючи цю нашу нову літературу, присвячену подіям на Донбасі, пише про неї теж, за великим рахунком, довоєнною мовою, висуваючи критерії, що видаються не зовсім доречними, й даючи оцінки, що звучать, м’яко кажучи, не завжди адекватно. Зрештою, ми всі відстаємо від часу, відстаємо від історії. Для себе вигадуючи при цьому купу пояснень та виправдань – мовляв, про війну слід писати щойно по її завершенню, мовляв, потрібна дистанція, аби говорити про такі глобальні речі більш об’єктивно, мовляв, слід просто почекати. На щастя, далеко не всі погоджуються чекати, фіксуючи перебіг історії вже сьогодні, роблячи її, історії, моментальні відбитки, намагаючись упіймати цей дивний і ледь чутний ритм – ритм часу, ритм пам’яті. Комусь це вдається більш переконливо, комусь менш, але щось підказує, що ми за інерцією не встигаємо не лише проговорити те, що сьогодні є найважливішим – почасти ми не встигаємо почути й відчитати навіть те, що говориться.

Додати свій голос до багатоголосся

Власне, про що я. Нещодавно вийшла книга про оборону Луганського аеропорту навесні-влітку 14-го. Книга-хроніка, що складається зі спогадів, свідчень, інтерв’ю та щоденникових записів десятків безпосередніх учасників тих подій – українських військових, волонтерів, священиків – тих, хто навряд чи сяде писати свій окремий роман за всіма законами жанру, проте має що додати до такої ось хроніки, додати свій голос до цього багатоголосся, з якого витворюється направду важливе й трагічне текстове полотно. Мені загалом здається, що наша теперішня реальність набагато глибша й переконливіша за будь-яке мистецтво. Література просто не встигає за змінами в повітрі. Ми, «майстри культури», просто не знаємо цієї мови – мови, якою говориться на межі життя й смерті. Адже, як це не прикро, але більшість наших уявлень про виражальні можливості літератури просто не даються до застосування там, де йдеться про виражальні можливості життя. Виявилось, що спроби робити з війни «літературний матеріал» в багатьох випадках приречені на створення матеріалу не надто доброякісного. Виявилось, що стилізація вбиває дуже важливу річ, річ, у літературному середовищі можливо не найпопулярнішу – правдивість. А також виявилось, що в цій ситуації чи не найбільш доречними та прийнятними є саме такі, «позалітературні», «позаформатні» способи проговорення – свідчення очевидців, миттєва фіксація, пряма мова, нередагована дійсність. Все те, що витворює сьогодні нову українську інтонацію, за чим упізнається новий український персонаж.

І ще одне, про дистанцію. Події в Луганському аеропорту відбувались чотири роки тому. Для когось це, звісно, не дистанція, хтось, можливо, чекає щасливого завершення всіх цих драматичних подій, які з нами всіма відбуваються. Натомість перечитуєш ці спогади волонтерів і міліціонерів і розумієш – це, власне, вже історія. А також це те, що багатьма з нас уже встигло забутись. Хоча забуватись воно не повинно. Не можна забувати, як усе починалось, якщо ми справді хочемо, аби все щасливо завершилось. Не можна робити вигляд, що нічого не було, якщо все сталось не так, як нам хотілось. Історія – це не лише те, що написано в підручнику. Історія, за великим рахунком, це те, чим ми дихаємо. Якщо тобі є що сказати – не слід боятись говорити. Значно гірше, коли твою історію за тебе напише хтось інший. Витримавши дистанцію й дочекавшись, коли замовкнуть очевидці – ті, хто бачив усе на власні очі.