Як би не втомились від війни – не забувайте вшановувати пам’ять полеглих Героїв

Маю певні міркування, котрими хочу з вами, читачі, поділитись. Останнім часом все частіше ловлю себе на тривожній думці, що на зустрічі траурних кортежів, які заходять у наше місто зі сторони Володимира (а інколи і зі Львова ), виходить суттєво менше людей.

Колись ці колони тих, хто знайшов час і потребу віддати шану полеглому за Україну воїну, були довшими. Мовчазними рядами уздовж дороги стояли на колінах люди. Кожен автомобіль зупинявся, з нього виходили водій і пасажири, скорботно схиляючи голову. Тепер же інколи ця жалобна мить виглядає майже буденною, ніби місто поспішає у свої справах і намагається не дивитися в той бік – крім одиниць, які прибули. В більшості, то ті ж самі люди. Ми не завжди знаємось по імені, але зустрівшись чи на ринку чи ще десь, кивком голови вітаємось.

А що ж решта? Невже забули, що за кожним таким кортежем стоїть чиясь історія життя, чиясь родина і чиєсь обірване майбутнє? Що це повертаються додому ті, завдяки кому наше небо тут, на Волині, відносно спокійне?

Згадайте, як забурлило в Нововолинську після першого прильоту, як не могли вгамуватись ті, хто і далі роблять своє. Чи перестали може прихильники кіріла ходити в московські церкви? Де там, вони в перших рядах вишуковували винних. А от про захисників забули… Коли саме завдяки їм ми маємо змогу прокидатися у своїх домівках і планувати звичайні справи. Саме завдяки їм діти можуть ходити до школи, а люди живуть своїм життям. Чи ж не тому так важливо не відвертатися від цієї хвилини, а знаходити в собі сили вийти і віддати шану?

Пам’ять починається з простих речей: зупинити авто, схилити голову, постояти у тиші. На жаль, дедалі частіше здається, що війна для багатьох ніби відсунулася кудись далеко. Але вона нікуди не зникла і щодня забирає найкращих… Так само і хвилина мовчання. Я дякую міській владі за те, що зробили і роблять далі все від них залежне, що кожного дня о 09.00 всі працівники виконкому виходять до кубів з портретами полеглих, що переведені у режим “стояти” світлофори. Відзначу і ініціативу пані Ольги Попіки. Мене приємно вразила організація щоденної хвилини мовчання в амбулаторіях. Саме перебував в установі як пацієнт. Зворушений. Дякую!

Але люди і надалі не спиняються, не сповільнюються, далі розмовляють по телефонах, проїжджають спокійно на авто. Що ж, для них війна не болить. Вони від неї втомились. Красномовно про то кажуть і волонтерські збори, які останнім часом закриваються дуже повільно. І навряд чи справа в тому, що у людей стало менше грошей, коли за вихідні, всього за два дні, зуміли зібрати близько семисот тисяч(!!!) гривень на відновлення після прильоту притулку для тварин у Рівному. Ні, це добре, адже допомагати тваринам теж потрібно. Але водночас … Водночас так боляче розуміти, що військові збори часто стоять тижнями. Бійці і волонтери дуже швидко можуть порахувати, скільки за таку суму можна було б купити дронів або «чуйок». Для них це не просто цифри.

Можливо, ми справді втомилися від війни? Втомилися від новин, тривог і постійної напруги?

Але наші воїни не мають можливості зробити паузу від цієї втоми. Вони тримають фронт щодня, у холоді, у багнюці, під обстрілами. Вони відвойовують території, поки ми спостерігаємо за тим, що там витворяє Іран в нафтових країнах. Нам не можна дозволяти собі забувати, кому завдячуємо відносним спокоєм!Особливо тепер, коли триває Великий Піст, що готує наші душі до Великодня, адже цей час ніколи не був лише про зміну в меню. Це передусім про стан душі, про співчуття, милосердя і любов до ближнього і точно не про те, щоб замінити звичайну курку дорогими морепродуктами чи коров’яче молоко на рослинне, яке дорожче і “пісне”.

Інколи дивишся на полиці магазинів і розумієш, що сенс посту легко загубити серед цінників. Насправді ж піст дає нагоду відмовитися від чогось для себе і водночас поділитися тим, що маємо, з тими, кому це справді потрібно. А хто сьогодні є ближчим для нас, українці , ніж воїни, які поставили на паузу своє цивільне життя? Вони залишили свої професії, родини, звичні будні. Вони не воюють за президентів, депутатів чи олігархів. Вони воюють за свої родини, за свої міста і за всіх нас. Тому так боляче читати у соцмережах крики ухилянтів і їхніх прихильників, які намагаються переконати, що ця війна нібито не про них. Насправді вона про кожного з нас.

Майже кожна родина за ці дванадцять років уже когось втратила або чекає на когось з фронту. І тому так важливо не ігнорувати хвилини мовчання, не проходити повз траурні колони і не закривати очі на волонтерські збори. Ми можемо спати у своїх ліжках завдяки їм. А вони можуть воювати лише завдяки нашій підтримці.

Ніколи про це не забувайте, як би не втомились від війни .

Автор Володимир Демчук, голова ГО “Незламні нововолинці”