Я змушую себе дивитися відео зі звільнених Бучі, Ірпеня, не відводячи очей, бо хочу пам’ятати і не маю права забути

Хочу пам’ятати все, що ті нелюди робили з моїм народом. Я не маю права забути. Ми не маємо права забути.

На деяких відео видно стареньких. Вони ледь чутно плачуть. Багато з них повторюють одні і ті ж слова, на які я звернула увагу.

«Навіть німці такого не робили. Вони так не знущались над людьми, як ці скоти». Одразу пригадую розповідь моєї бабусі Гані, якій в 1941 році було 11.

«В село прийшли німецькі солдати. Поселились по хатах. Забили корову, порубали курей. Сказали, щоб мати варила їм їсти. Але нас не чіпали. Не мали до нас діла. Було, що і шоколадку тикали, але ми не брали…Одного вечора самий високий, зі шрамом біля ока, підійшов до матері і на ломаній російській сказав, щоб під ранок та брала дітей і тікала в поля. Їм дали команду відступати і багатьох мирних можуть розстріляти. Мати бігла з нами по ріллі, не оглядаючись. Ми сиділи в полі до вечора. Коли стемніло повернулись додому. В хаті нікого не було…»

Уявіть, що на свої очі бачили ті дідусі і бабусі, якщо німецькі фашисти здаються їм, у порівнянні з російським солдатом, більш гуманними?! Чи думав хтось з них, що на своєму поважному, срібноскроневому віку їм доведеться знову побачити війну з усіма її нелюдськими злочинами? А знущання…Не просто вбити, а глумитися, мучити, гвалтувати, а потім спалювати… Розстрілювати жінок, дітей…! Дітей! Робити це для розваги! Звідки виникає бажання вбивати невинних, неозброєних, мирних людей?

Хтось скаже, що війна змушує людей чинити жахливі, незбагненні речі. Серйозно? Змушує? А може вона лише підкреслює те, що вже сидить у людині всередині? Може вона і є тим майданчиком, де ти показуєш своє справжнє обличчя; майданчиком, на якому ти, нарешті, дозволяєш собі звільнити свою внутрішню потвору? Саме тому хтось під кулі кидається, щоб врятувати котеня, а хтось стріляє у потилицю зв’язаній дитині на очах у її ж матері. Ці кацапські нелюди не розвили в собі бажання катувати після вчорашніх тяжких боїв, чи втрат.

Ні! Воно не є результатом, воно є причиною! Це бажання вже давно є частиною їхньої національної ідентичності. На рівні ДНК, розумієте? З молоком матері, як то кажуть…- Мам, я сегодня ребёнка убил, мальчика, лет 12. И блендер тебе новый прихватил…- Какой марки, сыначка? У Светки «Браун». Я тоже такой хочу!

Росіяни – безнадійні. Для українців вони є черговим випробуванням, з якого ми, обов’язково, вийдемо переможцями. Для себе ж вони є власним, одвічним прокляттям, якого вже ніколи не позбутися. Вічна пам‘ять всім безневинно вбитим українцям.