Українське суспільство абсолютно не вміє жити із душевно хворими

Люди, які страждають на психічні розлади, вони серед нас, і ви можете навіть про це не здогадуватися. Однак коли явно видно, що з перехожим щось не так, що у вас перш за все на думці? О, хворий! Ненормальний! Йому не місце на вулиці! Так? А чи задумувалися ви, а де йому є місце?

Ви знаєте, що ще до пандемії психіатричні відділення в українських лікарнях почали закривати? А в час коронавірусу значна частина не функціонує. Прикладом цього, є відділення у Нововолинській центральній міській лікарні, ліжка якої відведені під ковідних хворих. Так, пацієнтів доставляють в обласну психіатричну лікарню у Олику, якщо є в цьому потреба. Але значна частина сімей, які піклуються про душевно хворих, що не є буйними, скажімо так, справляється із сезонними загостреннями власними силами.

Як це жити із такими людьми? Особливо в період загострень. Бажаю вам ніколи не знати! Не буду описувати всіх подробиць, але уявіть, якщо вам на кілька хвилин, при зустрічі на вулиці такої людини, стає “незручно”, то як рідні пристосовуються до такого життя разом в одній хаті, в одному пості не опишеш.

Я особисто пройшла довгий шлях від нерозуміння ситуації, відторгнення та навіть агресії у відповідь до абсолютного сприйняття життєвого шляху рідної мені людини. Я знаю, як це жити із людиною, яка має психічні розлади. Багато років мені було також незручно та соромно, однак коли я виросла, мені прийшло розуміння того, що психічно хворі люди вони не винні, що вони не такі. Взагалі мій шлях – це окрема історія і я маю чималий досвід. Якщо вам потрібна моя підтримка – з радістю поспілкуюся особисто і чим зможу, підтримаю. Особливо, якщо ви тільки починаєте цей шлях – жити із душевно хворою мамою чи татом, сестрою чи бабусею…

Мені в один момент прийшло розуміння, що наше суспільство абсолютно не вміє жити з людьми, які страждають на психічні розлади. І чим далі, тим більше мене це питання турбує. І в нашій державі абсолютно немає підтримки для сімей, які щодня бачать усі прояви хвороби, що часто буває навіть страшно.

Днями знову підняли ситуацію із чоловіком, який гуляє “стометрівкою” і пристає до дівчат. В силу своєї професії, я змушена публікувати подібні новини, адже до мене звертається не одна людина. Але знаєте, прочитавши чисельні коментарі, я вжахнулася. Я звісно розумію тих дівчат і мам, мені також було б неприємно в такій ситуації, але одночасно мені дуже боляче вкотре переконатися, що такі громадяни нашої країни, як той чоловік, в багатьох випадках – вони є об’єктом ненависті. Вони нікому не потрібні. Їх всі засуджують. Мало хто бажає допомогти. І мало хто знає, як правильно вчинити. Мабуть варто зізнатися, що я й сама часто плутаюся: “А як правильно?”.

Ви думаєте так просто закрити в психіатричній лікарні людину, яка вам «не зручна»? Ви думаєте так просто покласти в лікарню рідну людину, яка стала гірше себе почувати і ви самі вже не справляєтеся?

Зі змінами в ЗУ “Про психіатричну допомогу”, госпіталізувати навіть недієздатну особу до закладу з надання психіатричної допомоги зобов’язані добровільно – на її прохання або за її усвідомленою письмовою згодою. Якщо ж ні – то потрібно рішення суду. А не всі люди, які стоять на обліку у психіатра і мають важкі захворювання, обмеженні в дієздатності. Вони мають такі ж права, як і всі. І запам’ятайте, вони такі ж люди, як і ми. Але в певний момент до них і в їхні сім’ї прийшла біда. І ви не знаєте, чи часом не опинитеся згодом на їхньому місці.

І ще – вони часто не вважають, що їм потрібна медична допомога і не хочуть лягати в лікарню. Тягар вирішення цієї ситуації лягає на плечі рідних.

Так, є винятки, коли можна госпіталізувати в примусовому порядку, якщо особа вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих. Для цього потрібні підстави, заяви в поліцію і так далі.. Тому повернувшись до ситуації на “стометрівці”, перш за все хочеться попросити людей бути людьми, а поліції продовжувати допомагати і реагувати на подібні ситуації. Перш за все, щоб допомогти душевно хворій людині!

Ще можна багато писати. І я думаю, що продовжу цю тему. Та поки, я не розумію, як змінити ставлення суспільства до людей із психічними розладами…