Солдатам немає де жити
Хотів би проінформувати широкі верстви українців про ще одну проблему фронту: солдатам немає де жити.
Ціни на хати й квартири у прифронтових районах такі, що здатні з’їсти бойові й не зрівняються з жодним елітним регіоном України: куди там Львову та Києву! Просять 20, 30, 40 тисяч гривень за звичайну сільську хату, де немає води, де ніхто не жив (мабуть, гидував) роками – це, на жаль, норма.
Більше того, значна кількість орендодавців взагалі відкрито відмовляють військовим на тій підставі, що вони військові. Але це не викликає якогось суспільного резонансу і багатоденних обговорень у соцмережах. Військових женуть, як прокажених, з них луплять три ціни – і військові терплять.
Звісно, є протилежні винятки. Є патріоти, котрі безкоштовно селять до себе. Є місцеві громади, котрі організували роботу по допомозі військовослужбовцям із розміщенням. Але це – винятки. Загалом держава і місцеве самоврядування цю біль фронтовиків ігнорує.
Так само цією проблемою не займається як слід військова вертикаль. Якщо є воля у командира військової частини, то він щось намагається зробити. Але в принципі фактичні порядки в армії не передбачають такий обов’язок. Проблеми солдатів з поселенням вирішують самі солдати.
Але ж у нинішніх умовах старі статути вже не актуальні! Стара система передбачала, що військові житимуть централізовано – приміром, в будівлях дитсадків чи шкіл, чи інших державних закладів. Але з розвитком далекобійних засобів ураження ця відстала практика коштувала українському народові тисячі втрачених воїнських життів, а бюджету – мільярдів компенсації сім’ям загиблих.
(І, до речі, слід зараз регулярно проводити аудит, чи не концентрують особовий склад начальники, чи не керуються старими статутними вимогами? Але це окрема болюча тема)
Тому треба розосереджуватися, слід жити групами не більше відділення. Це вимога нинішніх умов війни, а не примха.
А багато військових частин, котрим їх начальство (оці всі ОТУ, ОСУВ і тд) сприяє миттєвому розселенню їх особового складу? Багато командирів переймаються цим, коли їм на голову летить купа інших завдань?
Разом з тим, мабуть, мільйони квадратних метрів житла стоять вільні поруч. Їх ніхто і не думає передавати військовим. Це квартири та будинки тих, хто утік до росіян або виїхав за кордон до європейців. Їх чіпати не можна!
Як тільки хтось із військових займає таке житло, то з подивом виявляє для себе, що у даній місцевості існує місцева поліція, яка охороняє священну приватну власність.
Доходить до анекдотичного. У автора цих рядків є знайомі, котрі воювали за населений пункт, східно-північний край якого вже атакувала російська піхота. В той за час при спробі зайняти хату на західній частині містечка до них під обстрілами прибув дільничий (!), щоб повідомити про заборону такого самовільного заселення.
Як ви вже здогадалися, згодом росіяни окупували це селище, разом із усією вцілілою нерухомістю.
(справедливості ради, інколи поліція сприяє, але то радше всупереч прийнятим порядкам)
***
Найпечальніше, що насправді законодавча база для забезпечення існує, просто її ніхто не хоче використовувати.
Закон «Про правовий режим воєнного стану» прямо передбачає таку річ, як квартирна повинність. Усіх громадян України можна зобов’язати розміщати у себе військовослужбовців, поліцейських, біженців.
Цей закон, якщо його застосовувати, вирішить проблему квартирування раз і назавжди.
Просто начальники усіх рівнів не хочуть на себе жодну відповідальність, щоб його використати, придумають байки про недостатні механізми для реалізації його положень.
Джерелом для публікації став пост Ігоря Луценка у фейсбуці.
