Про тил

Складність війни для нас полягає ще й у тому, що окрім фронту, Україна має вирішувати також і проблеми тилу.

Окрім складової повернення наших територій, є ще й інша, за що триває війна – стати частиною Заходу.

Рідко пишу про внутрішню політичну проблематику, бо акцент в умовах війни – на зовнішній підтримці України та тих факторах, які на це впливають. Тим не менше, внутрішня робота, яку всі ми маємо здійснити, має велике значення.

У цьому сенсі хотілося б, щоб період до виборів (які зараз неможливі) був пройдений з результатом – маю на увазі і наш рух до євроатлантичних інституцій (безпосередньо критерії ЄС), і коригування ряду підходів у способах комунікації з суспільством та політичної конкуренції.

Коли закінчиться активна фаза війни, і публічна політика знову увірветься у наше життя, хотілося б, щоб вона увірвалася зі значно якіснішими моделями та підходами. Без головного акценту на звинуваченнях та виправдовуваннях між опонентами (а таке прагнення уже спостерігається), а на залученні (реальному) більшої кількості громадян до напрацювання тих чи інших рішень.

Є такий термін “деліберативна демократія” (або ще – дорадча демократія) . Це формат, за якого велике значення має колективне обговорення різних тем. Не лозунгове чи викривальне обговорення, а таке, що базується на аргументах, з метою напрацювання конкретних раціональних рішень. Хороша можливість залучати якомога більше соціальних груп суспільства до обговорення конкретних тем, яка має багато позитивних прикладів таких обговорень абсолютно у різних країнах світу (з прикладів, які, приміром, наводить Давид ван Рейбрук, – це обговорення у Китаї міського управління, у Бразилії карʼєри чиновників, у Японії пенсійного законодавства і тд). Це не лише спонукає до просвітництва (що є реальною прогалиною усіх пострадянських країн), а й до розуміння того, що справжня демократія має працювати саме так: не коли політики підхоплюють якусь проблему і починають далі на ній спекулювати; а коли реальна проблема через комунікацію з представниками суспільства переводиться на рівень політичного завдання, далі відображається у програмах/обіцянках (виходячи з реальних, раціональних можливостей), і потім – на рівень виконання у взаємодії з різними гілками влади.

Матеріалом для публікації став блог політичної експертки Олесі Яхно на сторінках УП