Напередодні Дня Захисника не можу не поділитись своїми міркуваннями щодо проблем військовослужбовців
Володимир-Волинський – місто, де дислокується легендарна вже 14 ОМБр, загартована в боях, народжена з 51-ї, а також зенітно-ракетний полк. У нас давно не дивуються, коли вулицею іде людина в камуфляжі. А от про їхні проблеми, мало хто замислюється.
Минулого року на запрошення керівництва 14-ї ОМБр 13-15 жовтня відвідав місце дислокації нашої бригади у зоні проведення ООС – не лише для відзначення Дня захисника України, а й для присутності на врученні Президентом бригаді стрічки з почесним найменуванням – імені Романа Великого, уславленого князя, полководця, воїна.
Що відчував там? Неспокій – бо край бойових дій. І гордість, неймовірну гордість за тих синів і доньок України, що стоять на рубежах, що воюють за незалежність та територіальну цілісність. Постійно комунікую з військовими, знаю їх проблематику і усвідомлюю важливість їх соціального захисту.
Надання земельних ділянок, вирішення квартирного питання – скільки разів чув це. Міська рада надали близько 600 земельних ділянок, але це насправді дуже і дуже мало. В Асоціації міст України неодноразово говорили про доцільність монетизації пільг, цю ж лінію підтримують і самі учасники АТО.
Всі розуміють чудово те, що фізично нереально задовільнити всі потреби, а от надати кошти було б реальніше. Самі заявники зазначають, що то був би чи не ідеальний варіант. Але тут м’яч на полі держави, все розпрацювати мають саме центральні органи влади.
Все більше і більше усвідомлюю необхідність відкриття центрів підтримки учасників війни на Сході. Це має бути місце, де зможуть отримати всесторонній супровід – починаючи від адаптації після повернення додому і до сприяння у працевлаштуванні. Не можна забувати і про психосоціальну підтримку, котра насправді необхідна, адже це зможе врятувати родини від розлучень, алкоголю, насильства. Під опікою там мають бути і родини, чиї батьки, брати, сини повернулись не зі щитами, але на щитах …
Та все ж повторюсь – ініціатива має бути від держави. І не знаю, скільки ще тривожних дзвінків повинно бути…
Мені болить глибоко усвідомлення, що воїн, який пройшов бої, лишається сам-на-сам в мирному місці і відчуває себе безпорадним, чужим.
Сьогодні 14 ОМБр дислокується на передовій, у 3 точках. 100 км – зона відповідальності наших ракетників. На дзвінки від командирів відповідаю завжди і відкладаю максимум – такі люди не смикають через дрібниці.
В центрі міста і досі є велика територія, котра належить Міністерству оборони України. Скільки про то було розмов, але ситуація не змінилась. Це питання має бути вирішено!
На жаль, поки Володимир-Волинський не має права привести захаращений шматок до пуття та використовувати його ефективно.
В переддень того Дня, коли ми вшановуємо захисників України, я схиляю голову перед світлим подвигом Воїна, що захищає Вітчизну. Я у скорботі згадую про тих, хто не повернувся додому. Це непоправна втрата і досі болить. Щиро бажаю усім мирного неба. Ми засвоїли урок, наскільки ж це важливо – коли війни нема.
