Ми страждаємо тоді, коли плутаємо милосердя зі сліпотою
Глянув з дитиною казочку про котика і півника. Здавалося б — проста історія: хитра лисиця краде півника, а котик його рятує. Добро перемагає зло. Крапка.
Та є момент, який не дає спокою і дуже зачепив за живе.
Котик, визволивши друга, раптом розуміє: лисиця вкрала півника, бо була голодна. Совість гризе його сильніше, ніж злість чи страх перед ворогом. Уночі він тихо збирає пиріжки зі свого дому й несе їх тим самим лисицям. Бо так буде краще і правильніше.
Не тому, що він слабкий.
А тому, що він — українець і не може інакше.
Оце і є наш український архетип.
Ми рятуємо своїх. Ми стоїмо до кінця. Але навіть після перемоги нас мучить думка: а може, вони просто були голодні? Може, їм теж було тяжко? Може, можна було без крові, без війни, без злості?
Я мовчу вже про півника, який попри здоровий глузд і наполегливі прохання котика виперся в лапи ворогу. Це теж характеризує дебелу частину нашого суспільства…
Ми миролюбні не зі страху, а з глибини серця. Ми щедрі не з розрахунку, а з природи. Ми здатні співпереживати навіть тому, хто щойно робив зло.
Ми не можемо просто перемогти й забути. Нам треба зрозуміти ворога. Нам треба знайти людське навіть у тому, хто щойно прийшов із лихом.
У цьому — наша велич. І наша причина тяжкої долі.
І саме через це нам часто вилазять на голову. Нас сприймають як наївних слабаків.
Можливо, саме через це нас неодноразово намагалися знищити — бо добрих легше обдурити, ніж жорстоких.
Ось що я думаю: не слабкість, а наша сила вищого порядку. Сила народу, який навіть у темряві не втрачає людяності. Сила тих, хто воює не за ненависть, а за право жити по-своєму — мирно, чесно, по-людськи справедливо. Це дуже цінні чесноти.
Та у казці — лисиця була голодна.
У житті — з війною приходять НЕ через банальний голод.
Є людожерські системи, побудовані не стільки на нестачі хліба, а на культі сили.
Є потвори, які століттями жили не працею, а загарбанням, в яких насильство і потреба все перетворити на лайно — не вимушеність, а норма буття.
І найбільша наша помилка — шукати виправдання там, де є свідомий вибір бути лайном та злом.
Ми страждаємо не тому, що добрі.
Ми страждаємо тоді, коли плутаємо милосердя зі сліпотою.
Людяність — не означає беззахисність.
Співчуття — не означає самопожертву заради того, хто не кається і не виправиться.
Прощення — не означає відсутність пам’яті.
Ми хороші — так.
Доброта без розуму стає самогубством.
Наш архетип — це котик, який початку рятує свого, але він має ще провчити зло так, щоб воно більше не повернулось. І це не волокти пиріжки, в надії, що лисиці стане соромно та вона перестане полювати.
І якщо перед нами не голодна лисиця, а зло, що приходить нищити —
наш обов’язок не шукати в ньому шось «хороше», а захистити своє і своїх та ДОБИТИ ЗЛО остаточно в усіх доступних сенсах.
Не як в совєтському мультику, а у справжній народній казці: “Цок в лобок – і в мішок. А мішок завісив на вербу”. В інших варіантах – бив у тому мішку, поки дух не випустили.
Настав час дорослішання архетипу.
Милосердя — для тих, хто здатен на каяття та спокуту.
Сила, розум і хитрість — проти тих, хто приходить із мечем.
І це зрілість нашої «доброї українськости».
