Молишся на ППО, але ненавидиш ТЦК? Ти або хрестика зніми, або труси вдягни

Сьогодні вночі мої діти, як і багато інших, спали в коридорі. Я за них не особливо боявся.

Коли друг-військовослужбовець запитав із Донеччини, де ми донедавна служили поряд, “Як ви?”, то я просто відповів: “Ну, не Донбас”. Там вуха закладало й серце гупало, поки ти вдихав запах вогкої землі, в якій не пам’ятав, як опинився.

А відповівши другові, я побачив повідомлення про те, скільки російських ракет летіло вночі на Київ – і аж тоді серце почало гупати.

Страшно подумати, що було б у Києві сьогодні, якби не ППО. Збили всі ракети. Реально боги. Чи оті, як їх, янголи-охоронці. Янголи з матюками та зброєю.

Ми всі молимося на ППО. Поширюємо плакати про “богів”.

Але при цьому, згадав я через хвилину, ті самі люди лютою ненавистю ненавидять ТЦК.

Народ, це інфантильно. Це – даруйте, але правда – це тупо.

Ви собі так уявляєте, що в ППО служать якісь напів боги, а в ТЦК “здорові лоби в тилу”. Зовсім інша порода?

А ви ніколи не замислювалися над тим, що ППО, яка збиває російські ракети та дрони над вами в Києві чи Львові, теж, як на те пішло, перебуває в тилу?

Так сталося, що в мене особисто немає жодного знайомого в ТЦК – зате є кілька друзів у ППО. Напевно, в цьому роді військ ключову роль відіграють професіонали, але от мої знайомі – мобілізовані. І спробуйте з одного разу відгадати, хто їх мобілізував.

А, і до речі, одного з цих знайомих перевели в ППО після поранення на фронті.

І, ви не повірите, в ТЦК так само переводять людей після поранень. І часом не питаючи. Це ж важка й неприємна робота. Уяви собі, ти повертаєшся зі штурмової 10-ї бригади “Едельвейс”, щоб у глибокому тилу на тебе нападав гуцул із сокирою. Якими б не були мотиви та психчіний стан цього гуцула.

До речі, про психічний стан: усі ми так боялися “військових із ПТСР”, а поки що агресію виявляють цивільні, як оті жінки в Космачі, які через якусь істеричну дезінформацію побили жінку з дитиною. Попри те, що в Космачі мобілізовано вдвічі менше людей, ніж по області загалом. Хтось із моїх знайомих військових після цього випадку саркастично запропонував укласти з ними угоду: хай самі ці жінки стануть бойовим підрозділом ТЦК в обмін на те, щоб їхніх підспідничників не мобілізували. Нащадки УПА, блін.

*** 

Боляче слухати маячню про “здорових лобів у тилу”, коли бачиш очі ТЦКшника, колишнього бойового медика з “Азову” й тієї-таки бригади “Едельвейс” із моєї рідної Коломиї. Він був поранений, і то не раз.

Чи очі чоловіка з діабетом, який повернувся із Німеччини захищати тих, хто зараз його так ненавидить. Він був снайпером. Скільки міг. До двох поранень і виходу діабету з-під контролю через неможливість лікуватися на фронті. Але ж агресивний ухилянт побачить у ньому просто “здорового” чоловіка з зайвою вагою, правда? Ще й відео зніме зі зневажливим коментарем.

Боляче, коли слухаєш нагородженого орденом “За мужність” Костянтина Галана з милицями. “Отут у мене як у Франкештейна”, показує він і сміється. Дуже б хотілося колись познайомитись із ним. Навіть як письменникові. Такий колоритний український чоловік. Такий еталонний красивий суржик. Костянтин – людина з тих, про яких я до широкомасштабного вторгнення багато писав у тій же The Ukraine.

До речі, в ці крайні два роки я для себе вирішив, що саме непоказушна “The” Ukraine з усіма її неправильними артиклями, нелітературною мовою й запахом поту якраз і захищає показушну псевдо-Україну з красивих плакатів, “красиву-здаля” Україну відео, знятих з висоти пташиного польоту.

Бо поки дядьки з СТО та комбайнери, що розмовляють суржиком, були мобілізовані за класовою ознакою – привілейовані показушники раптом виявилися “потрібнішими” на креветково-економічних, культурних, інформаційних та інших фронтах. Дехто на повному серйозі вважає, що його внесок у Перемогу – боротьба з “мовними покручами” на кшталт фемінітивів, які “грають на руку ворогові”. Тут лінку не буде, але хочеться матюкнутися, як і щоразу від словосполучення “[прикметник + фронт у переносному значенні]”.

*** 

Повернімося до реальних проблем.

Військові, як і цивільні, ненавидять отого одеського військкома з його будинком в Іспанії. Тому що такі люди не просто шкідливі для мобілізації, а отже для армії. Це насамперед падлюки, які заробляють на війні. Паразитують на стражданнях інших. War profiteering – чудова фраза англійською мовою. Бо такі war prifiteers існують не лише в Україні. Й не лише в армії. Й не лише в ТЦК.

Військові ставляться по-різному до зловживань, коли когось затягують у буси силоміць. Чоловік на одному з відео знаменитої Третьої штурмової прямо каже: “А мені вже подобається, хай їх пакують”.

Визнаю, на емоційному рівні й у мене проскакує зловтіха – особливо коли в бусик потрапляє чувачок із “рексів” – отих цивільних, які ходять “на тактикулі”. Чи спортсмен який, на кшталт полтавського фітнес-тренера. От де “здорові лоби”.

Однак, звісно, все повинно бути за законом. І за Конституцією – яка, до речі, не ділить людей на “народжених” і “не народжених” для війни.

А всі оці затягування в бусики – симптом хвороби. Симптом того, що просто розіслати повістки, напевно, вже не виходить. Адже люди самі для себе вирішили, придатні вони чи ні або хто на якому “фронті” важливіший. 

Коли я йшов мобілізуватися в лютому 2022 році – ТЦК переді мною відсіяло п’ять людей у черзі. Коли я крайній раз був у військкоматі, щоб стати на облік про прибуття у відпустку – там уже стояла черга чоловіків із документами, що дають їм можливість НЕ мобілізуватися. Я впевнений (іронія), що в кожного причини були залізні. Але виходить, що тепер через брак охочих – не відсів кандидатів, а злощасні бусики.

Між іншим, Третя штурмова чи Вовки да Вінчі досі відсіюють кандидатів. Про це ще буде в кінці.

***

Мені шкода людей, які тонуть у Тисі. Як каже згаданий вище Костянтин Галан, щоб перепливати річку взимку, таки треба мати яйця. Цю б мужність переспрямувати – були б “бойові пловці”, сміється він. Та ще й із почуттям власної гідності, а не загнаної жертви. 

Я б не хотів коли-небудь опинитись у ситуації, як ті кількадесят чоловіків, які вивалюються з бусика без вікон. І ніхто ж їх туди не пакував – самі напакувалися. Що не скасовує факту, що поводження з ними на відео – абсолютно незаконне.

Всього цього могло б не бути, якби люди не вважали, що їх захищають якісь там “народжені богами війни”. І якби не боялися ТЦК більше, ніж бояться окупації. Чоловіки з бусика чи трупи з Тиси могли б також бути “богами ППО”.

***

А розділяти армію у своїй голові за функціями підрозділів на “хорошу” й “погану” – просто по-дитячому. Сумної слави ТЦК – така ж органічна частина армії, як і боги ППО. 

Між іншим, аргументи про “винятково кадрову армію” під час широкомасштабного вторгнення, чи протилежні геніальні ідеї “підняти зарплати, селяни підуть” – теж дитячі. Пам’ятаєте, у дитсадку була гра “Чур не я!!!”.

В армії хтось виконує одну роботу, а хтось зовсім іншу.

Армія – єдиний організм, хоч і далекий від ідеального. Оскільки визначено підрозділи чи військовослужбовців із певними функціями – значить, вони потрібні.

Нема такого, що штурмовики хороші, а радіоелектронна боротьба погана. Нема такого, що артилеристи далі в тилу, ніж глибинна розвідка – значить, артилеристи знайшли собі “тепле місце”.

Перестаньте розділяти ЗСУ на “хороших” і “поганих”. Це не просто шкідливо – це по-дитячому і, повторюся, тупо. В усіх підрозділах служать різні люди: класні, падлюки, а переважно – просто кожен зі своїми приколами, тарганами в голові, суперечливими емоціями та бажаннями. Як я. Чи як ви. Такі самі.

А якщо ви все ж “із власного досвіду” (а частіше “власним досвідом” будуть спеціально підібрані під вас алгоритмами відео) так сильно ненавидите ТЦКшників – спеціально для вас уже розроблено способи максимально їх уникнути. Наприклад, замість ТЦК піти в крутий рекрутинговий центр. Чи хоча б на lobbyx.army або інший подібний ресурс.

Та і знайомих у частинах є, напевно, вже у кожного достатньо.

Адже захищають вас і ваші сім’ї вже два роки не “боги” й не “котики” – байдуже, чи служать вони в ППО, у штурмових бригадах, в ТЦК чи в РЕБ.

Захищають вас увесь цей час однокласники, друзі, колеги, куми, свати, брати. Такі ж, як ви. Не кращі. І не гірші. Може, їх таки потрібно буде, блядь, нарешті замінити.

А якщо “чур не я” – то хоч не заважайте.

Джерелом для публікації став допис Артема Чапая для Української правди.