Колись, коли не було дронів

Цей випадок я опишу для тих, хто вважає, що піти на службу в армію — це рівнозначно смертному вироку. Таких багато. Ці люди кидаються відбивати в ТЦК чоловіків, у яких перевіряють документи, співчувають здорованям, які мають стрес через те, що чотири роки не виходять зі своїх квартир. Вони розповсюджують у соцмережах чутки про ненавчених, не вдягнених, з автоматами проти танків…

Відкрийте будь-яке відео з фронту 2025 року, підписане: «Відбитий масований штурм наших позицій». На ньому ви побачите зашитий захисним каркасом ворожий танчик-сарай, кілька легкових автомобілів, кілька мотоциклів. По цій колоні, яка ніби виїхала зі зйомок фільму «Навіжений Макс», лупить важка артилерія, міномети, дрони-камікадзе, дрони зі скидами. Якщо щось із тієї колони доїжджає в кількакілометрову зону від позицій, по болотяниках працюють «Стугни» та «Джавеліни». З такого вогневого валу мало хто з ворогів вибирається живим.

А знаєте, як це було у 2022-му, коли ми тримали фронт, щоб ті, хто зараз ховається по квартирах, навчилися воювати й прийшли на високотехнологічну війну, де ворогів гине в кілька разів більше, ніж українців?

Ми добу лежали в посадці десь за Вугледаром. Наша розвідгрупа мала вчасно помітити пересування ворога і повідомити атрі, та піхоті, щоб встигли підготуватись до атаки. Був мороз –16 градусів, і здавалося, що замерзлі пальці ніг потріскають та відваляться, якщо ними поворухнути. Лежали, спостерігаючи, як до атаки на позиції нашої піхоти готуються три танки. До танків раз за разом підходили МТ-ЛБ («маталиги»), які скидали десант — 10–12 вишколених піхотинців. Болотяна піхота вміло розосереджувалася у чагарнику. Ми бачили це все й передавали координати, очікуючи, що зараз по цьому скупченню вдарить наша арта. Але арта мовчала. Ми знову і знову передавали координати й урешті почули вибухи снарядів, але не поміж ворожої техніки, а десь набагато правіше, за горбом.

«Вони щось переплутали? Не туди вгатили?» — думав я. Але все було правильно. Пізніше я дізнався, що друга наша група помітила скупчення п’яти танків, які готувалися до атаки. Снарядів було обмаль, і артилеристам наказали накрити «жирнішу» ціль.

А тим часом танки, за якими ми спостерігали, вишикувалися в лінію і пішли на взвод піхоти, який обороняв неглибокі, нашвидкуруч викопані у мерзлому ґрунті окопи. І українці не побігли. По танках, які вели шквальний вогонь, били зі звичайного радянського гранатомета РПГ-7. Один танк загорівся, другому «мухами» збили гусеницю. І тоді третій танк розвернувся і поповз назад, а за ним потягнулися залишки ворожих штурмовиків.

Я не знаю, хлопці з якого підрозділу сиділи в тих окопах. Не знаю, скільки з них загинуло, а скільки залишилося живими. І знаєте що? Я дивився на те, що вони зробили, і не вважав це чимось героїчним. Я знав, що саме так воюють українці по всій лінії фронту. Б’ють ворога, вважаючи свої дії не героїзмом, а звичайним обов’язком, бо просто не розуміли, як же можна інакше.

Це було в часи, коли не було дронів, наземних роботизованих комплексів, «Хаймарсів» і ракет «Фламінго». Фронт тримали контрактники та ті, хто пройшов крізь черги у військкоматах. І ніхто з нас не вважав, що ми йдемо вмирати. Ми йшли бити ворога, загнати його туди, звідки він виліз, зупинити, знищити, перетворити на попіл. Так, звичайними автоматами та РПГ-7. Йшли, не розуміючи, як можна вчинити інакше.

Воювати страшно й небезпечно як у 2022-му, так і в 2025 році. Але порівняйте війну тоді та зараз. То чого ви боїтеся.

Матеріалом для публікації став поста Влада Якушева у фейсбуці.