Картопляна арифметика: садити чи не садити
«Картопляна» тема зараз може сміло позмагатися з виборчою. Принаймні, частина моїх знайомих найбільше стурбовані тим, як вчасно, до дощів, зібрати бульбу, перебрати, поносити на збереження на зиму.
Робота ця і фізично обтяжлива, особливо, коли робочих рук обмаль, і недешева. Хоча, звісно, не йде в жодне порівняння з тими методами вирощування і збирання, які були років 20 чи навіть 10 років тому.
Перші спроби перевірки нашого врожаю на городі в мами принесли розчарування. Бульба під багатьма кущами виявилася меншою від середньої величини.
Сумний настрій розвіяв сусід, недавній директор школи, який на запитання, як вродив другий хліб, відповів: «Добре. Весь сорт – чері».
В останні роки щоразу, коли викопаємо картоплю, кажемо самі собі: це вже востаннє. Бо навіть за грубими підрахунками вирощувати цей, звісно, незамінний на щоденному столі, продукт економічно невигідно. Ба, навіть досить збитково.
Припустимо, насіннєвий матеріал маємо свій. Почнемо з того, що треба виорати тих десять соток – заплатити кілька сотень гривень. Потім – саджалкою кинути її в землю – півтори сотні. Далі підгорнути, двічі обробити від колорадського жука і фітофтори. Це ще – сотня – друга, плюс вартість добрива й гербіцидів.
Косіння картоплиння і копання – додаємо ще 500 гривень. А в силу об’єктивних (погодні умови) і суб’єктивних (часу завжди обмаль і здоров’я – не до важкої праці) причин врожай далеко не такий, на який очікували. Валовий збір, в принципі, може бути, а от якість…
Загалом, витрачається на все кругленька сума. Не враховуючи навіть візити в аптеку за ліками, які б зняли «картопляний» синдром. За ті гроші привезли б господарі, які предметно і серйозно займаються вирощуванням бульби, відбірну. Та й навіть допомогли б сховати в підвал.
Але так вважає той, хто не виріс у селі й не розуміє морального аспекту процесу копання картоплі. Осіннє сонце, у золотистих променях якого переплелися павутини бабиного літа, повітря напоєне терпким ароматом осінніх квітів, яблук, груш і горілого картоплиння…
Щемливі спогади дитинства, які гріють душу кожному все життя. Коли завели мову з одним знайомим, який постійно сперечався з батьками на тему «садити – чи не садити», мовив: «Вже їх ніби переконав. А тоді мама каже: це вже наше хобі, а в хобі теж треба вкладати гроші». Здався.
Є речі, які жодними грошима не вимірюються. І ніхто українця не переконає в доцільності відмовитися від того, якщо воно торкається чогось сокровенно – емоційного.
Так і картопля. І хоч щоразу бачимо, що її вирощування є доволі морочливим і зайвим заняттям, потреба в якому зникла після часів скрути і цілорічної наявності бульби в магазинах, весною знову повертаємося до рідних обійсть і городів.
На собі переконалася, що не варто доводити нашим старшим рідним, що краще зекономити і час, і гроші, і сили та піти на ринок, а не в поле.
Бо для багатьох із них садіння чи копання картоплі перетворилось у своєрідну традицію, де слово “треба” переважає над будь-чим іншим.
Це – як ритуал, навіть як священне дійство. Ні економія грошей чи хвилювання за власне здоров’я не зможуть замінити відчуття того, що людина сама виростила “бараболю” чи іншу городину та забезпечила собі ситу зиму.
Для редакційного щоденника газети “Волинь”
