Хай пітьма не забере нашого внутрішнього Світла: чи можливі новорічні та різдвяні свята під час війни

Війна змінила не тільки нас самих, а й вплинула на все, що нас оточує. Ми інакше реагуємо на ті чи інші речі, по-новому приймаємо ситуації. Зазнав змін і наш календар. Так, у ньому з’явилися дати, які болять, а свята відбуваються зовсім не так, як звикли. У нас є дні, коли важко посміхатися.

Мабуть, у кожній родині є порожні крісла за столом. Дружини, які чекають дзвінка з фронту. Батьки, які моніторять новини о третій ночі. Діти, які створюють малюнки, беруть участь у благодійних заходах, щиро вірять у диво і молитовно просять, щоб тато повернувся.

Настав грудень. Місяць, що колись означав аромат мандаринів, сяйво ялинки, спалахи феєрверків, миготіння бенгальських вогнів, колядки під вікнами. І кожного року виникає питання — чи маємо ми право святкувати?

У соцмережах можна натрапити на коментарі: не можна радіти, бо війна; не можна сміятись, бо нехтуєте нашими захисниками; не можна гарно одягатись, бо краще віддати гроші на дрона; для чого концерти, навіть благодійні — хай би той артист чи співак ішов в окоп; нащо вони роблять весілля, це неповага до воїнів. І ви знаєте про таких. Як і про людей, що люблять транслювати такі думки. Ці фрази звучать різко, боляче, але головне — ще й небезпечно. Чому? Перш за все, треба запитати самих у себе: а за що воюємо? За те, щоб життя перемагало. За те, аби українці лишались українцями, в тому числі — зберігали свої традиції. Ми не можемо загорнутись у чорний креп і не підводити очей!

Заклики заборонити усе, що дарує посмішку, ведуть туди, куди хоче нас зіштовхнути ворог — у безпросвітність, виснаження і внутрішню порожнечу. Виснажена нація — зламана, зневірена, втомлена. І це точно легка здобич. Факт: постійний смуток не робить нас сильними. Він робить нас ламкими.

Свята під час війни — це у жодному разі не зрада. Це опір! Це ще раз нагадування — ми єсть народ! Це підтримка тим, кому потрібно хоч трохи світла.

Свято — це не те, що суперечить війні, але те, що дає сили вистояти. Таким чином показуємо ворогу: попри все, живемо. Попри все, не здалися. А ще не відмовляємось бути самими собою, адже у нас є багатий культурний спадок, шануємо свої традиції, і це дає нам потужне внутрішнє сяйво, зміцнює нашу ментальну силу, укріплює у вірі. У нас є те, що не зможуть зруйнувати!

А взагалі, чи хтось колись чув власне від самих військових: “Як ви смієте? Яке маєте право на радість? А чому то ви не у скорботі страшній? Чому не плачете? Чому знаходите час на життя? Хутко безперебійно допомагати фронту, віддайте всі кошти на збори, ночами плетіть сітки і крутіть свічки, одягайтесь лише в темне, а хто не може робити фізично — то неустанно моліться!” Та й самі захисники і захисниці наповнюють мережі позитивними відео, дотепними фото, радіють найменшому — і квіточці в полі, і смішному сплячому котику, і кумедному песику.

Наші воїни кажуть: “Берегти себе, цінуйте життя. Хай попри все діти мають можливість відчувати радість дитинства”. Адже вони там, у бліндажах, не для того, щоб ми сиділи у темряві. І їм дуже хочеться знати, що їхні сини і донечки тішаться ялинці, вчать колядки, прикрашають оселю до Різдва. Бо чим є Різдво? Це велика Господня Любов, це спасіння, адже спомин про народження Ісуса Христа символізує радість, надію, мир, доброту, любов та милосердя. Це час, коли ми разом, ділимось теплом, робимо добро. Для нас, християн, то не просто дата, а стан душі, наповнений лише хорошим. І хто ми такі, аби нехтувати Богом?

Святкувати — не означає забути! Так, свята під час війни — інші. Тихіші — тут нема гучних гулянь і пишних застіль на цілу ніч. І нема феєрверків, які категорично заборонені! Ви ж добре пам’ятаєте, як це травмує військових, людей з окупації — тих, хто пережив обстріли…

Але те, що свята інші, зовсім не означає, що ми викреслюємо їх з життя!

Так, у мережі є чимало дописів про те, як школярі зібрали “різдвяні пакунки” для військових: смаколики, чай та кава, теплі шкарпетки, малюнки, саморобні іграшки — наприклад, маленькі шишки, пофарбовані у золото. Чи ж не дасть то нашим захисникам відчуття свята? Чи не покаже, що про них пам’ятають?

Не в одній парафії влаштовуються благодійні колядування та щедрування, аби зібрати на дрони чи на автівку. Це теж святкування! Це віншування від хати до хати, це особлива — в тому числі й духовна! — єдність у допомозі, бо це спільна молитва. І це — саме що не є Різдво.

Відтак ще є час на маленькі жести, що зігрівають сильніше за окопну свічку. Навіть невеликий святковий пакунок на фронт дасть підтримку. Що туди можна покласти? Теплі шкарпетки та рукавиці, солодощі, листівку, написану від руки, маленьку іконку, дитячий малюнок, чай, каву чи домашнє печиво, медикаменти від застуди.

Для нас, цивільних, це є чимось неймовірним. Але от для солдата — це щось більше, ніж вісточка з дому, а й ковток нормального життя, яке він захищає.

Так все ж — якщо святкувати вдома, то як саме? Яких правил доцільно дотримуватись. Виділю таке:

• без шуму, без алкогольних “марафонів”, без салютів;
• з молитвою і доброю думкою про тих, хто на передовій;
• з увагою до тих, хто поруч, бо ж не забувайте, що є люди, яким особливо боляче у ці дні. Це сімʼї полонених, зниклих безвісти, загиблих. Ні, не треба навʼязуватися, у жодному разі! Пам’ятаймо, що біль кожного індивідуальний, всі ми різні. Комусь треба присутність, розмова, виплакатись, обійнятись — а хтось просто відчує тепло від того, що про таких не забули.

То чи можливі новорічні свята у час війни? Безперечно! Вони не просто можливі — вони необхідні. Бо війна — це пітьма і занепад. А Різдвяні свята — це вогники, що показують нам шлях додому, до себе, до України, у якій буде мир.

Святкуймо правильно.

Святкуймо з повагою.

Святкуймо, щоб не згаснути.

І памʼятаймо — ворогам ніколи не змусити нас відмовитися від нашого Різдва, від наших колядок, від наших традицій!

Матеріалом для публікації став пост Олесі Козачук у фейсбуці.