«Невидимий Володимир»: розповіли про п’ять втрачених пам’яток

Будинки, як і люди, мають свої дати життя і смерті. Інколи вони відходять надто рано, забираючи з собою свої історії, пам’ять про тих, хто ходив, сміявся і плакав, любив і молився у їхніх стінах. На місці втрачених споруд залишається пустка. Інколи її заповнюють нові будівлі, які не мають нічого спільного з тим, що було тут раніше. І пам’ять про втрачені пам’ятки живе лише на старих світлинах, сторінках книжок і у спогадах старожилів.

У цьому випуску «Невидимого Володимира» Слово правди разом з науковою співробітницею ДІКЗ «Стародавній Володимир» запрошує на красиву й сумну екскурсію до втрачених пам’яток міста, які могли б досі тішити око містян.

Біля хоральної синагоги

Безперечно, то була одна з найбільших і найкрасивіших культових споруд старого Володимира. Збудована у 1801 році, за переказами – не без участі князя Любомирського. Той нібито дав дозвіл на її спорудження і вділив будівельні матеріали.

Кажуть, коли майстри запитали у нього про розмір синагоги, відповів: «Фундамент має бути такий, щоби я міг проїхати своєю каретою з трьома кіньми». Лише трохи нижча Успенського собору, хоральна синагога розташовувалася у заселеному переважно єврейськими родинами районі, на ділянці, що нині обмежується вулицями Роксолани й Данила Галицького. Мурована прямокутна будівля із вкритим черепицею дахом завершувалася чотирма арковими склепіннями із циліндричними виступами. Усередині кам’яні склепіння спиралися на чотири муровані колони.

Для володимирських євреїв синагога була важливим осередком духовного і культурного життя. Серед тих, хто  її відвідував, було багато поважних, заможних родин, які жертвували кошти на добрі справи. Для містян іншої віри ця споруда була невід’ємною частинкою міського ландшафту. Як сталося, що нині ніщо, крім старих світлин, не нагадує про її існування, а вулиця Роксолани забудована новішими будинками?

«Синагога зазнала ушкоджень уже в перші дні німецько-радянської війни, – каже Орися Вознюк. – Але вони були не критичними. Та німецька окупація і жорстоке винищення практично всього єврейського населення міста спричинили те, що вже після війни будівля так і стояла пусткою. У 50-ті роки радянська влада вирішила її розібрати, використавши матеріал на потреби «народного господарства». Старожили пригадують, що стіни синагоги були настільки міцними, що зруйнувати їх змогли тільки з допомогою тягачів танків».

У торгові ряди на «шопінг»

Прогуляючись до центральної частини міста, володимирчани не оминали торгові ряди. Ці оригінальні кам’яні крамнички у з 18 століття діяли на сучасній вулиці Шевченка, на землях, що примикали до колишнього єзуїтського костелу “Серце Ісуса” (нині собор Різдва Христового). Однокамерні магазинчики не мали вікон, лише двері, що завершувалися циліндричними склепіннями, і були побудовані “стіна в стіну”, один біля одного.

У маленьких акуратних крамничках можна було знайти крам на будь-який смак: від оселедців до керосину. Оскільки примикали до головної вулиці міста, Фарної, то були надзвичайно популярними. Належали переважно євреям та полякам. Біля крамнички з морозивом Янкеля Рейтера та перукарні Б. Карпа довелося б постояти у черзі,бо покупців вони мали багато. Були тут і магазинчик пані Шепиловської, яка торгувала м’ясом, аптечний кіоск та крафтове пиво і, звичайно, магазини з одягом та взуттям.

Торгові ряди вважалися надзвичайно колоритною деталлю забудови старого Володимира. На жаль, вони не пережили лихоліть Другої світової війни.

Подивитися кіно чи випити пива біля «Голубого Дунаю»

Кіно у Володимирі – розвага давня і традиційна. Культурним центром за часів Польщі у місті був кінотеатр, збудований, імовірно, у 20-ті роки. Точної дати побудови ніхто достеменно не знає, бо подейкують, що він перероблений зі старих австрійських конюшень, а “австріяки” окупували Володимир у 1916 році під час Першої світової.

Людська пам’ять зберегла безліч історій про “Голубий Дунай”, зауважує Орися, і, на жаль, вони доволі різняться. Існує кілька версій, яким саме він був. Дехто навіть каже, що «Голубим Дунаєм» називався не він, а пивниця, яка стояла поруч і була пофарбована в синій колір. А її назва перейшла на сусідній кінотеатр.

Деякі містяни згадують, що  приміщення було вже старим, і подертий дах почав протікати, вночі можна було побачити зорі. Інші ж стверджують, що стеля кінотеатру була декорована зірочками. Поза тим, відомо одне: присадкувате приміщення було цінним саме завдяки своїй ролі, яку відігравало в культурному життя володимирчан, а не зовнішньому вигляду. Тож коли у місті збудували новий кінотеатр, від «Голубого Дунаю» не лишилося й сліду.

Повз костельні дзвони

За нею досі зітхають старожили, любителі старовини і краєзнавці. Вишукана дзвіниця костелу Іоакима та Анни стала б зараз неабиякою окрасою міської площі. А сто років тому біля неї часто знімкували містян, які прогулювалися по вулиці Фарній.

Дзвіниця побудована пізніше ніж костел, у 1784 році. Імовірно, за проектом львівського архітектора Петра Полейовського. Вона являла собою двоярусну аркаду з трьома прольотами на першому ярусі і одним прольотом на другому. Фронтон завершувала сигнатурка (ліхтарик), котру пізніше перенесли на західну вежу костелу. За передзвоном костельної дзвіниці містяни згадували про час: адже ближче до півночі саме лункі звуки дзвонів сповіщали запізнілих гуляк, що пора поспішати додому.

На тістечка до Ковальського

Якби наш променад відбувався майже сто років тому, він неодмінно завершився б на вулиці Фарній, 24, високій кам’яниці на три поверхи, де, здавалося, зосереджувалася вся життєрадісна енергія старого Володимира. Містяни купували тут торти, тістечка, шоколад, морозиво, какао, каву, чай, алкогольні напої, фірмові цукерки. Слухали радіо і спілкувалися. Щодня, з шостої вечора і аж до опівночі, місцевий оркестр тут грав популярні мелодії. Можна було насолоджуватися музикою або ж піти до танцю. Малеча так і липла до вікон-вітрин, з яких зачаровували своїм апетитним виглядом цукерки і тістечка. Дорослі насолоджувалися смаком вишуканої випічки та ароматної кави. Двері цукерні були відчинені для відвідувачів з ранку до пізньої ночі. А на свята тут влаштовували розкішні маскаради і тематичні вечори.

Луціан Ковальський першу цукерню відкрив у 1923 році. Володів цілою мережею таких закладів, які були шалено популярними. Цукерня працювала щодня з 8 ранку до 12 ночі, збиралося у ній відбірне товариство. Вона була осередком радості, сміху і позитивних емоцій. У ній вирувало життя.

У 1939 році, в перші дні Другої світової війни, у будинок цукерні Ковальського влучила бомба, і він буквально розлетівся по цеглинах. Згодом на цьому місці – можливо, частково й у тих підвалах, які лишилися від будівлі, – облаштували громадські туалети. Зараз там працюють будівельні крани, з-за паркану визирають стіни новобуду. Хтозна, може, він поверне це відчуття свята, яке панувало у цукерні, у ці місця?