«Чарівний ліхтар», «Уранія» та «Сфінкс»: розповіли історію кінотеатрів у Володимирі

Це зараз кіно – звична річ, а ще наприкінці ХІХ століття для мешканців Володимира кінофільми здавались чимось надзвичайним, схожим на чаклунство і водночас дуже цікавим.

Першими новітнє чудо техніки у Володимир привезли члени Володимир-Волинського братства на чолі із Омеляном Дверницьким, – пише район.Історія.

Це ще не було кіно, а швидше фотопроєктор, коли на велику однотонну стіну проектувались різні зображення. «Чарівний ліхтар» використовували на різних урочистостях.

«Уранія» та «Сфінкс»

Найдавніший повноцінний кінотеатр у Володимирі створили у 1908 році. Він мав назву «Уранія». Створили його замість чайної Товариства народної тверезості, яку закрили. Локалізувати будівлю цього кінотеатру наразі не вдається. 

Григорій Маковський у 1959 році зафіксував, що він розташовувався «в доме против хлебного магазина № 7». Однак, де у 1959 році був цей хлібний магазин невідомо. 

Через кілька років, уже майже перед самим початком Першої світової війни, відкрився кінотеатр «Сфінкс». Його будівля теж поки що не ідентифікована. Знаємо лише, що у 1959 році це приміщення займав райком компартії.

Австрійський польовий кінотеатр

У 1914 році розпочалась війна. Володимир відразу опинився у зоні бойових дій. Влітку наступного року росіяни евакуювали більшість населення, спалили середмістя та відступили. Володимир зайняло австро-угорське військо. Обидва кінотеатри не функціонували. 

Та солдатам були потрібні розваги. Тож, військове командування потурбувалося та спорудило дерев’яний польовий кінотеатр. Саме цю споруду уже у радянський час називатимуть «Голубим Дунаєм».

Наприкінці 1918 року кінотеатр ледь не спалили. Це був час завершення першої світової війни. Уже було підписано Комп’єнське перемир’я. Австро-Угорщина, що зазнала поразки у війні, розвалювалась. Вояки володимирського гарнізону, як і усіх інших військових частин австро-угорської армії, просто розбігались по домівках. 

Часом демобілізовані та дезертири вдавались до криміналу. За спогадами тодішнього міського голови Луки Мишуги, 16 солдатів облили будинок кінотеатру нафтою та вимагали сплатити їм по 1 тисячі корон, інакше підпалять заклад. Кінотеатр тоді вдалось врятувати.

Надалі кінотеатр став власністю Централі Фільмової Міністерства військових справ Польщі. Ним безпосередньо опікувався військовий шпиталь у Володимирі. Актив – непрофільний, адже медики мають лікувати, а не розважати. Тож і прибутків культурний заклад не приносив.

Це добре розумів «господар кіна», тобто людина, яка керувала кінотеатром і, напевно, була його єдиним працівником – колишній сержант Війська Польського пан Музика. І поклопотався, аби отримати кінотеатр в оренду. Мотивував це тим, що він – демобілізований з лав армії й не має засобів для заробітку.

Орендований кінотеатр почав приносити прибуток. На лихо орендарям у Володимирі виник гурток «Стрілець» – парамілітарна молодіжно-військова громадська організація. І вони починають претендувати на право оренди кінотеатру.

Зі словами, що хочуть перетворити кінотеатр на «заклад культури», а не заробітку грошей. У хід пішли найдошкульніші аргументи – мовляв, Музика з війська остаточно не звільнився, а його дружина є «господинею» у військовому шпиталі, а, отже, з голоду не помруть.

Подружжя Музик апелювало до політичної заангажованості «Стрільця», який був близький до Юзефа Пілсудського. Після тривалих взаємних звинувачень військове керівництво віддало кінотеатр таки «Стрільцям».

Кінотеатр Шевченка

У вересні 1939 року Володимир окупував Радянський союз. Ані про польський військовий кінотеатр, ані про «Стрілець», ані про приватних підприємців тепер мова не могла йти. Старий пошарпаний кінотеатр націоналізували. 

Вхід зробили безкоштовним, а репертуар фільмів став ідеологічним. Чого варті лише назви – «Враги», «Ленін у жовтні», «Кармелюк», «Минин и Пожарский». У 1940 році кінотеатр отримав назву «імені Шевченка». Про роботу кінотеатру за нацистів нічого не відомо.

З поверненням радянської влади старий дерев’яний кінотеатр відновив свою роботу. Як і в 1939-1941 роках показували відвертий ідеологічний шлак та трофейні німецькі фільми.

За переказами, у 1951 році в Америці помер емігрант з Володимира Сергій Жиромський. Його нащадки побоялись отримувати спадщину і передали кошти радянській владі. А уже та, нібито, збудувала новий кінотеатр, будівля якого й досі стоїть та використовується як культурно-мистецький центр.Стару будівлю розібрали. А нова, збудована за типовим проєктом, чомусь отримала статус місцевої пам’ятки.

«Космос»

Після винищення нацистами єврейської громади міста старий цвинтар – кіркут стояв занедбаний. За могилами просто не було кому доглядати. Невдовзі влада розбила на місці поховань парк та частково забудувала. Там з’явились школа, житлові будинки, танцювальний майданчик та кінотеатр. 

Ще й назву дали – явно з антирелігійним підтекстом – «Космос». Кінотеатри імені Шевченка та Космос добре пам’ятають старші мешканці Володимира. Саме там вони відпочивали, призначали побачення та навіть відзначали свята походом у кіно. Обидва кінотеатри припинили свою роботу у 1990-х.