<

Разом з побратимами вивісили під Бахмутом прапор міста: спогади про загиблого Героя з Нововолинської громади

20:01 | 29.11.2023 / Нововолинськ / , , /
Перегляди
2741
/ коментарі 2

Їх було троє друзів з Нововолинська: Олег Іванов, Юрій Міхєєв та Ігор Бричко, які першими добровільно пішли до військкомату, разом воювали і майже одночасно загинули…

Ігор народився в невеликому волинському селі Низкиничі, яке знаходиться поряд із містом гірників. Його батько – Святослав Олексійович, починаючи з 18-річного віку, 20 років свого життя провів під землею в лаві. Мама – Валентина Михайлівна, 40 років трудилася в міській лікарні, пише ВСН.

У дитинстві малий Ігор з нетерпінням чекав на вихідний у тата, щоб разом поїхати на риболовлю. Спакувавши в машину ковдру й подушку, вони їхали кудись на озера чи на річку і поверталися додому з непоганими трофеями. Риболовля завжди була для обох найулюбленішим хобі, навіть, коли хлопець уже став дорослим.

«Ігор завжди був дуже добрим і уважним до всіх хлопцем, мав дуже багато друзів, завжди старався всім прийти на допомогу, захищав слабших і понад усе любив усіх нас – свою родину. Не раз, бувало, коли я йшла на роботу, він завжди ніс мою сумку і ніколи не соромився при цьому поцілувати мене на прощання. Жодного разу він не вийшов з дому, не сказавши: «Мама, цьом-цьом… І так потім до всіх: до дітей, до дружини, до сестри. А вже будучи дорослим, повертаючись з Києва, привіз додому маленьке кошеня, відібравши його у собак, кормив його із соски. Ми назвали його Бусічкою». Вона довго була нашою хатньою улюбленицею, але потім пропала, залишивши нам свого сина Матроса», – тремтячим від сліз голосом згадує мама Героя.

«Якщо мені судилося повернутися в цьому житті, я обов’язково повернуся»

Закінчивши 9 класів Низкиницької школи, юнак вступив до Рожищенського ветеринарного коледжу (нині – фаховий коледж Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій). Там він і зустрів своє кохання на ім’я Оксана. Познайомили їх друзі. Закінчивши коледж, закохані мали намір вчитися далі, але термін подачі заяв на вступ у вузи вже закінчився. Тож юнак, якому на той час виповнилося 20 років, запропонував дівчині руку і серце.

«Спочатку він, хоч і запримітив мене, але ніяк не наважувався підійти. Зустрічалися ми більше року, а перед закінченням коледжу Ігор сказав, що пора уже нам якось визначитися зі стосунками і запропонував виходити за нього заміж. Коли гуляли весілля, він сказав «От, і настав той щасливий день! Думаю, ми проживемо разом довге і щасливе життя. А коли мав іти на війну, і я просила його не йти, зауважив: «Не бійся, якщо мені судилося повернутися в цьому житті, я обов’язково повернуся. Смерті не боюся. Я не один такий, там таких багато. Хто, як не ми?» – посміхається, стримуючи сльози від згадки про щасливі моменти зі свого життя, Оксана. 

Після одруження і народження старшої донечки Діани, аби заробити щось для новоствореної сім’ї, молодий тато вирішив поїхати в Італію. Ще з дитинства, наслідуючи батька, який після виходу на пенсію, став майстром на всі руки, син теж навчився виконувати будь-яку роботу. Він обклеїв внутрішні стіни власноруч виготовленою плиткою, умів зварювати, мурувати, штукатурити. Ніколи не чекав, поки хтось щось за нього зробить – усе хотів робити сам. На обійсті і в будинку, де проживає родина Бричків, практично всі ремонтно-будівельні роботи виконані вмілими руками батька та сина. Тож, якихось проблем із пошуком заробітку в чужій країні в Ігоря не було. 

«Було б лише бажання. Я особисто вивів для себе три тези: є бажання – немає грошей, є гроші – немає бажання, є бажання і гроші – немає здоров’я», – зауважує господар дому. 

Додому Ігор повернувся у 2018-му році, коли у війні на сході вже гинули земляки. Одного дня він познайомився з айдрівцем із позивним «Шах» і поїхав з ним у Київ. Там з бійцями «Айдара» чоловік до повномасштабного вторгнення займався охороною об’єктів на Київщині й Житомирщині. Як розповідав потім він рідним, його побратими у перші дні війни декілька діб утримували міст через річку Ірпінь, не даючи ворогам переправитися на Лівобережжя.

«Приїжджаючи зі столиці на короткий час додому, син говорив нам, що війни не минути. А вранці 24-го лютого він зателефонував мені і сказав: «Мамо, ти не плач, не панікуй, але сьогодні о четвертій годині почалася війна. Ще повідомив, що їм мають видати зброю, але того ж дня усіх волинян відправили додому. Разом з нашим Ігорем в «Айдарі» перебували ще двоє його друзів – нововолинців: Юра Михєєв та Олег Іванов.

Житомирську трасу дуже бомбили й обстрілювали, тому додому хлопці добиралися польовими дорогами, не раз грузнучи в болотах так, що місцеві люди їх витягали. В місто вони приїхали вдосвіта, а вранці пішли у військкомат», – розповідає Валентина Михайлівна.

«Якщо ми всі будемо спати, вони прийдуть сюди…»

Ігоря та Юрія відразу направили у 55–й батальйон 100-ї бригади тероборони, який стояв на кордоні з Білоруссю. 61-річного Олега Іванова, який в минулі роки пройшов кілька «гарячих точок» у складі миротворчого корпусу, брати не хотіли, навіть проганяли, але чоловік все одно згодом зміг потрапити на «передок». 

Служити спокійно в сотій бригаді хлопці не хотіли, прагнули швидше потрапити туди, де воювали і гинули їхні побратими. Тому тихо написали заяву, аби їх знову перевели до своїх в «Айдар».

«Я ніколи не забуду слова, які син сказав мені, коли ми з Оксаною плакали і просили його лишатися вдома. Мовляв, майже всі ровесники з села спокійно сплять і не думають іти на війну. Чому ти так поспішаєш? А він каже: «Мамо, я – не всі. Я спати не можу. Ти собі навіть не уявляєш, що буде, якщо ми всі будемо спати. Тоді вони прийдуть сюди і зроблять з моїми дітьми те, що зробили в Бучі та в Ірпені», – ділиться власним болем мама Ігоря.

«У нього змалечку було загострене почуття справедливості», – додає батько. 

На той час добробат розформували і на його основі був створений 5-й полк (нині – 5–та ОШБр ССО). Хлопців зачислили в 7-му штурмову роту 3-го штурмового батальйону, хоча Ігор, за словами Оксани, хотів потрапити в розвідку, де командиром був його друг із позивним «Саїд».

Вивісили під Бахмутом прапор Нововолинська

Разом із побратимами Ігор та Юрій воювали у найгарячіших точках: брали участь у боях за Краматорськ (там знаходилася їхня база), Лисичанський нафтопереробний завод, Сіверськ, Вуглегірську ТЕС, а вночі 23-го серпня, в День Прапора, вивісили на високовольтному стовпі під Бахмутом прапор Нововолинська. 

«Коли потім Ігор приїхав додому, то сміявся, казав: Я не герой, то – Юра. А де ж ви його взяли і коли повісили? – питаємо. – «Фіса» привіз (волонтер Олександр Фісаюк), а повісили о третій ночі. Потім розповів, що навіть вороги дивувалися, бо не знали, чий то прапор», – згадує жінка. 

Навчання в Німмеччині

На фронті друзі знову зустрілися з Олегом Івановим, а потім, коли той у вересні загинув, вони ж доставили його тіло в рідне місто. Обоє уже мали контузію. Після похорону побратима Ігор та Юрій у складі групи військових поїхали на навчання в Німеччину. Там вони продемонстрували таку виучку, що німці дивувалися й думали, ніби їм прислали воїнів з якогось елітного підрозділу. Викликали навіть з цього приводу полковника й допитувались, чи не прислали їм, бува, на навчання кадрових офіцерів. Той просто розгубився – які, мовляв, кадрові офіцери, якщо один – ветеринар, другий – будівельник, третій – повар, тобто усі хлопці до війни мали зовсім мирні професії. 

В Україну після навчань група наших захисників повернулася на початку жовтня. Ігор з Юрієм на три дні заїхали додому, аби побачитися з рідними та друзями.

«Хлопці ділилися враженнями про поїздку. Ми тоді якраз зібрали гроші, і я придбали для них авто, на якому вони й відбули у свій підрозділ, який дислокувався в Бахмуті. Це була остання наша зустріч»», – згадує той день Олександр Фісаюк.

Живим не повернувся ніхто…

26-го жовтня 2022-го року група українських штурмовиків, у складі якої були 35-річний Ігор Бричко та 25-річний Юра Михєєв, виконувала важливе спецзавдання в районі села Майорське на Донеччині. Назад не повернувся ніхто…

«У Києві з 2014-го року мешкає наш сусід Саша, який того дня, а це була середа, привіз їм БК (бойові комплекти). Та вже через пів години йому стало відомо, що група потрапила під сильний вогонь ворожої артилерії. Існувало припущення, нібито хлопців здав хтось із місцевих. Не вижив ніхто…Та достеменно про це ніхто й досі не може нам сказати, скільки б ми не намагалися вияснити. У кожного своя версія подій», – журиться пані Валентина.

Відспівали Ігоря Бричка в Низкиницькому Свято-Успенському монастирі, і вічний спочинок він знайшов на монастирському кладовищі. Юрій Михєєв похоронений у селі Мовників. 

«Ігор був мужнім і дуже відважним воїном, хорошим і вірним другом, який ніколи не пасував перед небезпекою, не боявся смерті і завжди був готовий прийти на допомогу усім, хто б про що його не попросив, поділитися з побратимом останнім окрайцем хліба чи ковтком води. А ще він був справжнім Героєм і вірним сином своєї держави, віддавши за неї життя. Він не став ховатися від війни, а пішов на неї добровольцем у перший же день, хоч і не проходив строкової служби в армії.

Ми служили в одному баті, але в різних підрозділах, та завжди між боями телефонували один одному, згадували наше дитинство та юність, обмінювалися новинами з дому. Мені дуже його не вистачає», – сказав телефоном друг і тезка Ігоря із позивним «Док», який і зараз перебуває на нулю. 

26–го жовтня минув рік, як не стало двох Героїв, двох справжніх чоловіків, які не ховаючись і не вагаючись, стали на захист Батьківщини, заплативши за це надто високу ціну, аби ми могли жити під мирним небом, ростити дітей і зустрічати світанок нового дня…Тож не забуваймо про це!

Фото – з сімейного архіву Героя

Автор – Валентина Савчук




коментарів: 2
  1. Ми маємо пишатись такими Українцями.Я навчаю його дітей.На другий день після похорону, діти вже були на навчанні.Я відразу зрозуміла яка там сильна жінка і вся сім’я Патріота.Такі Герої завжди попереду.Хочеться брати з них приклад.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

22 Лютого, Четвер
21 Лютого, Середа