«Міг залишитися за кордоном, але повернувся боронити Україну: спогади про загиблого воїна з Нововолинська

«У брата з дитинства було підвищене почуття відповідальності та справедливості. Він відчував, що якщо стане бойовим офіцером, то, використавши свій потенціал на повну безпосередньо на «нулю», зможе зробити набагато більше для прискорення перемоги над ворогом».

Нововолинець Роман Труш народився 28 червня 1992 року і до 15 років єдиною опорою та підтримкою для хлопця та його меншої на два роки сестрички Ірини, з якою хлопця пов’язували теплі й довірливі стосунки, була мама – лікар-терапевт центральної міської лікарні Лілія Федорівна, що самотужки старалась зробити все для того, щоб дитинство сина й доньки нічим не відрізнялось від дитинства їхніх ровесників, пише ВСН.

Тому Роман безмежно любив свою неньку, яка була для нього найдорожчою й найважливішою людиною на землі, моральним наставником та джерелом життєвої сили й мудрості. Ставився до неї з великою повагою й турботою, допомагаючи  їй долати  усі життєві клопоти та труднощі. Не менш важливими для Роми були і дідусь із бабусею, а також двоюрідний брат, з яким вони навчалися в одному класі та разом дорослішали. 

З дитинства своєю харизмою приваблював усіх, хто його знав

«Наш Ромчик був дуже веселим, життєрадісним, дуже позитивним та різностороннім хлопцем, який ніколи нікому не відмовляв у допомозі, поважав старших і не зобижав менших. Він дуже любив тваринок, постійно рятував бездомних. Якось, ще будучи підлітком, приніс додому голубку з пораненими лапкою та крилом, аби її не з’їли чи не роздерли на вулиці коти й собаки. Обожнював домашню кішечку, яка й досі живе в нашій сім’ї.

З восьмирічного віку Рома став відвідувати Школу мистецтв, де вчився грі на фортепіано та на гітарі, яку обрав як додатковий музичний інструмент у старших класах. Він також захоплювався різними видами спорту, особливо великим тенісом, який не забував, навіть уже ставши дорослим. При нагоді завжди відвідував корт.

У студентські роки почав цікавитись психологією та філософією, любив читати книги з цієї тематики. Згодом у сфері його захоплень з’явилися латина та крилаті фрази. Але найцікавішим хобі для брата впродовж усього життя були комп’ютерні ігри, хоч про музику він теж ніколи не забував – любив слухати «Old School» та сучасний рок. Завдячуючи своїй комунікабельності та харизмі, Ромчик із декількох слів умів знайти мову з будь-якою людиною. За це його всі любили й поважали», – згадує  сестра Іра.

Коли хлопцеві виповнилось 15 років, у його житті з’явився вітчим – Ярослав Володимирович, який став для нього справжнім батьком – людиною, що дала відчуття захисту, опори, підтримки та чоловічого прикладу.

Навчався він у школі-колегіумі №1, яка нині має статус ліцею. Отримавши повну середню освіту, юнак став студентом місцевого електромеханічного технікуму (тепер – фаховий коледж) та освоїв професію економіста. Після його закінчення в 2011 році продовжив навчання у Львівському державному університеті внутрішніх справ за спеціальністю «Правознавство». 

Отримавши диплом, пробував реалізувати себе в різних спеціальностях, шукаючи своє місце в різних сферах діяльності.

Перше випробування характеру на міцність пройшов у неоголошеній війні на Сході 

А життя не стояло на місці. І, як справжнього сина своєї країни, 25-річного юнака не могли залишити осторонь буремні події на Донбасі, де вже майже три роки тривала неоголошена війна й гинув цвіт нації, виборюючи незалежність та європейський вибір України. Тож 13 лютого 2017 року Роман підписав контракт зі ЗСУ і до 12 лютого 2020 року служив у складі 39-го ракетно-зенітного полку.

З листопада по травень 2017 року він із побратимами виконував бойові завдання на території Донецької та Луганської областей із виявлення повітряних цілей ворога, надійно прикриваючи від ураження противника українські підрозділи з повітря. А  26 квітня 2018 року, після піврічної ротації у зоні бойових дій на Сході, перший ешелон полку урочисто зустріли на вокзалі Володимира-Волинського..

25 серпня у місті відбулися урочистості: 39-й зенітно-ракетний полк зустрічав Бойовий прапор, який командиру полку полковнику Костянтину Заіченку в День Незалежності вручив у Києві начальник Генерального штабу ЗСУ Віктор Муженко. 

Із 29 жовтня 2018-го по 5 липня 2019-го та з 27 липня по 15 листопада 2019 років підрозділ, де служив Роман, час від часу повертаючись на ротації на постійне місце дислокації, знову виконував бойові завдання, захищаючи українське небо в районах відведення та на лінії бойового зіткнення від розвідувальної і штурмової авіації рф та  прикриваючи механізовані бригади і ключові об’єкти критичної інфраструктури на Донеччині й Луганщині.

Повернувшись додому після закінчення контракту 12 лютого 2020 року, юнак поїхав на заробітки за кордон. Там він спочатку працював на різних роботах, а з 2021 року будував кар’єру на технологічному заводі у столиці Угорщини – Будапешті, де й застало його повномасштабне вторгнення рашистських загарбників на територію нашої Батьківщини.

Рішення  – іти на захист країни вдруге було виваженим та обдуманим

Тож на початку літа 2022 року Роман повернувся в Україну. Не хотів залишатись осторонь і жити спокійно за рубежем у час загрози над своєю державою, вирішивши, що його місце там, де справжні чоловіки виборють на полі бою волю та незалежність рідної землі.

«Найзаповітніша мрія нашого Ромчика – жити щасливою родиною в мирній, вільній, процвітаючій і незалежній країні з коханою людиною, збудувати власний дім, народити діток й усією сім’єю ходити в походи, подорожувати українськими Карпатами та зарубіжними країнами, радіючи життю.

А ще він мав багато різних ідей, які міг би реалізувати в майбутньому, якби не ця клята війна. Тому його рішення – іти на фронт, аби захистити свої мрії та плани, не було спонтанним, а виваженим та обдуманим», – зауважує мама Героя.

Та піти на захист країни відразу ж після повернення із-за кордону Роману завадила серйозна травма руки, яку отримав під час роботи. Здійснити це він зміг лише 3 листопада 2022 року. У Володимирі його знову зачислили старшим механіком-водієм 4-го відділення 2-ї зенітно-ракетної батареї 1-го зенітно-ракетного дивізіону 39-го зенітно-ракетного полку, в якому служив упродовж 2017-2020 років і в листопаді 2022 року він разом із побратимами вирушив на Запоріжжя.

Першим завданням для  бійців 39-го полку після 24 лютого 2022 року стало забезпечення ППО Рівненської атомної електростанції, розташованої неподалік кордону з Білоруссю. Після зменшення загрози з півночі полк перекинули на Запорізький напрямок.

Тут комплекси «Тор» вели інтенсивну бойову роботу. Одне з їхніх завдань – прикриття підрозділів 43-ї окремої артилерійської бригади, озброєної самохідними гарматами 2С7 «Піон». Один із військовослужбовців 39-го полку розповідав: «Як тільки починають бити «Піони», ми знаємо, що час вирушати. Робимо чай і заводимо машини, бо незабаром з’явиться російський дрон…». 

Саме боротьба з російськими БпЛА стала головним завданням українських «Торів». На їхньому рахунку не було жодного літака чи гелікоптера, але зате – кілька десятків знищених дронів різних типів. Проблем зенітникам додавало застаріле обладнання.

Ракети, які були в розпорядженні полку, було виготовлено ще в середині 1980-х. Вони належали до найперших серій і були старші навіть за самі бойові машини. Через це часто траплялися ситуації, коли ракета після пуску не «ловить» сигнал наведення і не влучає в ціль. Проблеми виникали і з шасі, але з ними особовий склад полку успішно справлявся.  

Відчував, що в якості бойового офіцера, зможе краще використати свій потенціал

На Запоріжжі старший солдат Роман Труш із позивним  «Грінго» провоював до січня 2024 року, а потім вирішив, що зуміє принести набагато більше користі для країни, якщо стане офіцером.

 «У Роми з дитинства було підвищене почуття відповідальності та справедливості. Він відчував, що якщо стане офіцером, то використавши свій потенціал на повну, зможе зробити набагато більше для прискорення перемоги над ворогом. Рішення виношував декілька місяців. Потім подав рапорт командирові із проханням – направити його на навчання, а після того – перевести безпосередньо на «нуль».

Рапорт задовольнили, і 1-го березня 2024 року брат уже у званні молодшого лейтенанта був направлений у новостворену 150-ту окрему механізовану бригаду на посаду офіцера психологічного супроводу, Але це призначення не зовсім відповідало його бажанню брати безпосередню участь у боях на передньому краї. Тому, розуміючи, що має значно більше бойового досвіду, ніж інші побратими, він виявив бажання стати бойовим командиром», – розповідає Ірина.

Був дуже відповідальним, вимогливим, хоч і справедливим командиром

Це бажання отримало позитивний відгук у командування, тож, пройшовши упродовж квітня–травня 2024 року інтенсивне навчання в Польщі, на початку літа 32-річний Роман Труш уже командував ротою і з 27 липня брав активну участь у боях за Торецьк Бахмутського району.

Як розповідали згодом рідним побратими комбата, він був дуже принциповим, вимогливим, хоч і справедливим командиром, який не боявся взяти на себе відповідальність за кожного свого бійця, завжди захищав своїх підлеглих і робив усе можливе, щоб кожен його солдат володів необхідними навичками, які б допомагали йому зберегти життя у бою.

За це він і здобув любов і повагу усіх, хто його знав, не лише як хорошого командира, а й як побратима, на якого завжди можна покластися у бою, як на самого себе.

Увечері 10 серпня під час мінометного обстрілу позицій роти Роман був важко поранений. Побратими чудом зуміли евакуювати його з поля бою на стабілізаційний пункт у Дружківку, звідки наступного дня пораненого комбата переправили в лікарню ім. Мечнікова у Дніпро, де його прооперували, стабілізувавши стан здоров’я. Після того відправили для подальшого лікування в обласну лікарню міста Вінниці. Там 22 серпня 2024 року серце відважного воїна зупинилося назавжди…

За мужність, відвагу й жертовність, проявлені у боях з російською ордою,  молодший лейтенант Роман Труш нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Йому також надано статус «Почесний громадянин міста».

Похоронений Герой 24 серпня на Алеї Слави на монастирському кладовищі в селі Низкиничі.

Автор Валентина Савчук.