«Життя складається з нового досвіду та випробування себе»: 25-річний заступник командира 14-ої бригади
Роману – 25. Невдовзі він відзначатиме 5-річчя служби у 14-ій окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. За цих 5 років молодий офіцер пройшов шлях від командира взводу, командування яким прийняв одразу після випуску з Львівської академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, до заступника командира одного з механізованих бригади, того самого, де 5 років тому починав військовий і воєнний шлях.
Інтерв’ю з молодим офіцером опублікували на сторінці 14-ої бригади у фейсбук.
– Найцікавіше в цій історії, напевно, те, що мій командир роти у 2015-му і тепер – мій командир, в якого я – заступником. – Усміхається Роман. – І стільки всього пригадується за ці роки, за цих фронтових 5 років… І Мар’їнка, де командував взводом, і де тривали щоденні жорсткі бої, після кожного з яких, щоранку і щовечора я дякував своїм хлопцям за те, що вистояли. І те, як було непросто, коли прийняв на себе командування ротою. І Маріупольський напрямок, і те, як одного разу ми з командиром роти попрямували до моря: ті пів години купання і відпочинку стали справжньою віддушиною серед шаленої спеки – і фронтової, і температурної. Навіть зараз із командиром підрозділу з задоволенням пригадуємо цей момент.
Взагалі, моментів, які хочеться згадувати, безліч. Бо попри свої жорстокість й жах, війна звела кожного з нас з величезною кількістю чудових людей, дала нових друзів, які, напевно, навіть більше, ніж друзі… З особливою вдячністю згадую хлопців зі свого підрозділу, призваних під час 4 хвилі мобілізації. З багатьма з них, а більшість, демобілізувавшись, повернулася до мирного життя, підтримую зв’язок. Часто згадуємо все, що довелося пережити. І знаєте, бої, втрати – все це не забувається. Але говорити намагаємося про наш колектив, про приємне, про те, що на тому чи іншому фронтовому напрямку, на тих чи інших позиціях, давало сили жити, воювати і вистояти.
За 5 років війни у найгарячіших точках війни на сході 25-річний капітан, має той життєвий і фронтовий досвід, який не примариться більшості 50-літніх. Утім, каже сам Роман, чимало з цього досвіду побажав би хіба ворогу… Попри це, свідомий того, що якби мав можливість обирати заново, не звернув би з одного разу вже обраного шляху.
– Після закінчення гімназії подав документи на вступ до кількох вишів, зокрема, й до академії Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, де конкурс на одне місце був просто шалений, – пригадує Роман. – А тому мусив докласти максимум зусиль, розумових, моральних, фізичних, аби стати курсантом академії. Тож коли довідався про те, що вступив не тільки до академії, а й до інших навчальних закладів, особливо не роздумуючи, обрав першу. Повністю підтримали мій вибір, і заохочували до нього батьки, які хотіли бачити сина військовим. Це було в 2011-му. А в 2014-му, коли почалася війна, і коли вони зрозуміли, що на мене чекає через рік, після випуску… А я казав тоді, і кажу зараз: «Якби була можливість повернутися назад і знову обирати, пішов би тим самим шляхом». Бо роблю те, що мушу, і пишаюся тим, що роблю…
Тим, чого досяг у житті, завдячую, передусім, своїм батькам, своїй родині, друзям, і тим офіцерам та побратимам, з якими звела війна: впродовж 5 років вони підтримували мене словом, порадою, настановою, ділом. Таке не забувається. Чимало з того, чого свого часу навчився у свого командира роти, командира батальйону, бойових побратимів, передаю молодим хлопцям. Основне завдання для них – щоразу живими й здоровими повертати додому особовий склад, повертатися самим – заради тих, кого любимо, і заради тих, хто любить нас…
Над життям і над війною 25-річний капітан розмірковує з непритаманною для його віку мудрістю. Каже, війна багатьох змінила не тільки зовні, а й внутрішньо, змусила по-іншому дивитися на світ, навчила цінувати справді цінне, і як не дивно, зробила людянішими і добрішими.
– Зміни в собі оцінювати важко, – каже співрозмовник. – Та змінився однозначно. Чи на краще, судити не мені. Прислухаюся до думки інших. Напевне знаю тільки те, що батьки пишаються мною… І це, повірте, дорогого варте… Як буде далі, час покаже, єдине, що знаю точно – не звертатиму з наміченого шляху, і намагатимусь не втомитися працювати над собою. Бо впевнений, саме ця праця – найважча і найрезультативніша.
До слова, Роман чудово грає на гітарі, катається на сноуборді, любить риболовлю і покопирсатися в машині. Свого часу, зізнається, вчився серфінгу, а зараз вчиться гри на фортепіано, каже, опанувати музичний інструмент – давня мрія…
На запитання, як на все вистачає часу, відповідає – «час знайдеться, було би бажання і відсутні лінощі».
-Не варто боятися пробувати щось нове, з нового досвіду, з випробувань себе самого складається життя. Воно проходить швидко, й одне із основних завдань для кожного з нас – щоби, коли прийде час, було про що згадати. А інше – навчитися жити, допомагаючи одне одному.
Р.S. У 14-ій окремій механізованій бригаді імені князя Романа служить двоюрідний брат Романа, Павло. Різниця між хлопцями – всього півтора року. Та саме на старшого рівнявся молодший, коли обирав шлях військового офіцера у житті, і став ще одним славним представником у бригаді. Втім, це вже інша історія…
