Прикордонниця з Нововолинська Аліна Паніна розповіла іноземним ЗМІ про свій шлях від російського полону до звільнення
Звільнена з російського полону нововолинська прикордонниця Аліна Паніна поділилась своєю історією. Жінка розповіла про жахи російської в’язниці та перші враження після звільнення.
Після п’яти місяців російського полону 25-річна Аліна Паніна та ще 107 українських жінок без будь-яких пояснень опинилися біля підніжжя мосту, який пролягав через річку на нейтральній території, пише британське видання The Guardian, переклад – БУГ.
На момент обміну прикордонниця пережила облогу маріупольського металургійного заводу «Азовсталь», капітуляцію, а потім – полон в Оленівській в’язниці в Донецьку. Аліна була свідком вибуху, який забрав життя 53 чоловіків-в’язнів.
Коли ув’язнені жінки підійшли до мосту, то попереду, на півночі, стояли російські військовополонені, на яких мали обміняти українок. Аліна згадує, що разом з іншими 28 жінками, сидячи в камері, розрахованій на чотирьох людей, відраховували години та нескінченні дні до бажаної свободи.
Жінкам не повідомили про обмін
“Нам нічого не сказали про обмін”, – каже Аліна.
Але потім віддали наказ. Дівчата майже мовчки йшли мостом у Кам’янське, маленьке село, що стоїть на рубежі фронту. Вони не були впевнені, що зможуть пройти міст до кінця. Водії автобусів, які привезли їх, тримали двигуни включеними, щоб їх можна було відвезти назад так само швидко, як вони прибули.
Читайте також: Прикордонницю з Нововолинська Аліну Паніну звільнили з полону
Емоції після обміну
“Коли ми побачили наших бійців, то не могли стримати емоцій. Ми кричали “Слава Україні”, співали гімн та плакали, почувши рідну українську мову”, – розповідає прикордонниця.
Коли українки співали й плакали від радості, то російські військовополонені незграбно стояли збоку, чекаючи, щоб їх швиденько забрали додому.
“Я дивилася на них, прямо на них, але вони не дивилися мені в очі, вони дивилися в землю”, – сказала Паніна.
Зараз прикордонниця перебуває у військовому госпіталі, де оговтується від тяжких випробувань. Її частенько відвідують батьки: 45-річна Оксана та 44-річний Володимир.
Як розпочалась війна для прикордонниці Аліни
Коли 24-го лютого володимир путін розпочав свою «спецоперацію», Паніна разом із двома службовими собаками-спанієлями перевіряла вантаж на контрабанду в Маріупольському порту, найбільшому в Азовському морі.
Їй наказали приєднатися до сил оборони, які збиралися на металургійному заводі міста, більш відомому, як «Азовмаш», що розташований на північній околиці Маріуполя. Поки росіяни обстрілювали завод, вона відчайдушно намагалась заспокоїти своїх собак.
“Вони заспокоїлися через пару тижнів. Але це було важко. Ще до того, як щось вибухало, собаки розуміли, що щось наближається. Вони скиглили”, – каже Аліна.
Поки вони переховувались на заводі, Маріуполь помирав. Через шість тижнів Аліна вперше побачила російських солдатів.
“Вони були на відстані 20 метрів від нас. Я бачила їх на власні очі, а вони бачили мене”, – розповідає прикордонниця.
Невдовзі надійшов наказ про відступ на “Азовсталь”, де українські війська планували створити останню твердиню під переважаючою вогневою потужністю росії, яка на той час вже зрівняла 400-тисячне місто. На “Азовсталі” Паніна разом із 70 іншими прикордонниками перебували у бункері.
“Це було дуже страшно. Бункер знаходився за 100 метрів від моря на відкритій місцевості без будь-яких металевих конструкцій для його захисту”, – сказала вона.
За її словами, 12-го квітня росіяни переключили увагу з «Азовмашу» на «Азовсталь». Годину за годиною металургійний завод обстрілювали важкою артилерією, ракетами з реактивних систем залпового вогню та ударами з повітря, а також військових кораблів.
Під ударом їхній бункер «провис і хитнувся». Паніна наважувалася виходити лише для того, щоб дати собакам побути на свіжому повітрі. Інші, хто вийшов на бойові позиції, не повернулися.
«Я думаю, щонайменше 10 із 70 людей у нашому бункері загинули», — тихо сказала вона.
Як українські військові потрапили в полон
Вони жили на консервах, макаронах і вареному зерні, як і собаки, коли через тиждень у них закінчилися консервні банки.
«До нас підійшов наш командир і сказав, що єдиний спосіб врятувати життя — здатися. Він сказав, що організують список. Перші 20 осіб поранених і постраждалих, а потім другі 20 осіб. Я була в другій групі», – сказала вона.
О 10 ранку 17-го травня Паніна вийшла на світло, щоб здатися.
«Це було жахливо, тому що ми вийшли без зброї та без бронежилетів. Я була із собаками. Ми йшли 5 км від бункера до російських солдатів. Все було зруйновано, стирчали нерозірвані ракети. Землю ніби копали землекопи», – розповідає дівчина.
Російські ЗМІ знімали на відео, коли жінок заганяли до автобусів.
«Вони хотіли знати, хто я і навіщо мені собаки, знімали мене на відео», — розповіла Паніна.
У неї забрали тварин, а у інших – харчові пайки. Військовополонені не знали, куди вони прямують і що на них чекає. Їх кудись везли п’ять годин. По дорозі Паніна побачила вказівник на Оленівку, але тоді ще нічого не знала про жахливу репутацію в’язниці.
Умови в Оленівці
По прибуттю до в’язниці чоловіків і жінок розділили, усіх обшукали й наказали роздягтися. Забрали годинники та каблучки. Паніну з шістьма іншими жінками відвели в камеру розміром 6 на 4 метри з чотирма голими дерев’яними ліжками.
Наступного дня відбувся короткий допит про їхні військові ролі. Потім через день до них приєдналися ще дві жінки. За тиждень в одній маленькій камері уже жили 28 осіб. Крім того, замість туалету, у дівчат в кімнаті була просто дірка в землі.
Полонені залишилися в одязі, який вони винесли з заводу «Азовсталь». Єдиною перервою від чотирьох стін була 15-хвилинна прогулянка подвір’ям раз на день. Вони мали можливість приймати душ раз на тиждень, хоча це виявилося нерегулярним.
«У нашому блоці було 10 камер на одному поверсі, який був заповнений жінками, і верхній поверх, де були камери для чоловіків. Нам не дозволили з ними поговорити. Здавалося, що вони в’януть, стаючи все тоншими й тоншими», — сказала Паніна
Двоє жінок у її камері отримали поранення: одна зламала руку, інша отримала осколкові поранення голови. Росіяни не доглядали за ними, але надали маленьку медичну аптечку. Через отвір у дверях камери жінкам просували варену крупу, змішану з куркою на сніданок і з рибою – на вечерю.
«Через те, що ми були в полоні, люди прокидалися з криками. Спати було важко, бо найменший шум насторожував людей. Але ми стали, як сестри. Ми проводили час за розмовами про рецепти, заплітали одне одному волосся. Росіяни дали нам кілька книг про свою історію», – каже Аліна.
Потім о 22:00 29-го липня, після звичайного вечірнього підрахунку в’язнів у камерах, пролунав потужний вибух, який супроводжувався криками. Паніна не знала, що тоді 53 українські військовополонені загинули та 75 отримали пораненя.
“Було багато плачу, гавкіт собак. Російські охоронці тримали оглядові ями відкритими, оскільки тоді було дуже спекотно, але вони зачинили їх і пішли подивитися, що сталося. Я бачила, як поранених забирають у порожні камери над нами. Вони казали, що це український удар, але їм ніхто не вірив. Ми всі знали, що сталося”, – додала вона.
Після подій 29-го липня жінкам і ще 28 ув’язненим наказали вийти з камер і посадили в автобуси для тригодинної поїздки до російського портового міста Таганрог.
Потім їх перевезли на військових “Камазах” до Ростова-на-Дону і посадили на військовий літак до пункту у Воронезькій області країни, який прибув о 3:00 наступного дня.
“Увесь цей час росіяни нам нічого не повідомляли про те, куди і для чого вони нас везуть. Ми сиділи в СІЗО Воронезької області два тижні по 12 людей в камері. Потім нас перевезли назад у Таганрог на два дні, а звідти вилетіли до Криму. Думаю, це було десь біля міста Севастополь”, – розповідає жінка.
Звідти групу повезли на вагонах південною Херсонщиною і лише тоді терор змінився полегшенням.
«Коли ми почали їхати з Херсонської області в Запорізьку область і побачили, що їдемо до села Василівка і далі в сіру зону, я думаю, що всі зрозуміли, що відбувається. Найбільше мені запам’ятався момент, коли ти стоїш і бачиш, що попереду — українці та українська сторона», — сказала вона.
Зробивши паузу, вона додала:
«Я хочу сказати про наших хлопців, які ще в російському полоні. Я бажаю їм також усіх цих щасливих моментів після обміну. Ми їх дуже чекаємо», – резюмувала прикордонниця.
Нагадаємо разом з прикордонницею були дві собаки – спанієлі Соня та Джесі, яких дівчині не віддали після звільнення з полону. Вони лишилися в окупованій Оленівці.
