2016-й футбольно-європейський. Як це було.

Ще одне Євро відійшло в історію. Україна з Польщею передали у 2012 році естафету країні, що відома «проклятими поетами», алкоголем, жінками, співаками, кладовищем Пер-Лашез і вже двічі була господарем мундіалю (1938,1998) та двічі – змагань континентального рівня (1960,1984) – Франції.

Одна коліжанка запропонувала назвати цей допис «жіночий погляд на чоловічу гру», але досвід футболізму вже такий, що погляд жіночим не назвати ні разу)

Так ось.

На цьому Євро більшість отримала своє. Глядачі побачили нетривіальні матчі з непередбачуваними результатами та захоплюючими моментами. Букмекери озолотились, бо хто міг би передбачити, що фінал не буде німецьким, що Україна так швидко поїде додому – та ще й жодного разу не порадувавши вболівальників, не кажучи про вибухових Уельс та Ісландію, але про то все буде згодом.

Проводити чемпіонат в період кризи – то серйозне випробування. В час, коли європейські країни втрачають Великобританію, курс валют нестабільний, ринок сировини штормить. Місцями трибуни світили порожніми кріслами. Можна скинути, що то були не найцікавіші країни для поціновувача, але навряд чи на Євро це можливо.

Особливості робочого графіка зробили своє – про результати багато чого взнавалось по телефону. Совість заскрипіла в одному лише випадку – коли таки подивилась онлайн Швецію – Італію (результат не дуже порадував). Але то життя…

Склади багатьох збірних здивували. Наші задавались питанням, чому Тимощук (котрий жодного разу не вийшов на поле) – був, а Гусєв – ні (в пресі писали, що то через конфлікт з «шахтарями»). Не вистачало вже знайомих прізвищ в складах Італії, Росії, Франції, Чехії, Іспанії.

Збірної України не було. Приїхали якісь незрозумілі хлопці зі знайомими обличчями, знайомими прізвищами – але без команди. І – що відчувалось – без України. Мова не в тому, яку картинку показали наші в 2006 році, не в жовто-блакитних зачісках. Тут виключення хіба нововолинець Федецький та Сидорчук, чиє прізвище лунало від коментатора вельми часто. Інших годі було впізнати. Чого вартувала лише реакція, коли перервали матч з Північною Ірландією – коли в очах у противників палав вогонь і жадоба до боротьби, а нашим хотілось зігрітись та переодягнутись. Кажуть – наслідок нестабільної ситуації в країні. Хоча борців за волю, котрі небайдужі до футболу таки потішив би успіх спортсменів-співвітчизників на міжнародному рівні. Так чи інакше, після успішної серії товариських матчів покинули країну, де поховані Моррісон, Петлюра, Махно…

З подібних причин пролетіла і Франція, котра в фіналі не показала належної комунікації, чого не забрати було в хлопців з Португалії. Після того, як зі строю випав Кріштіану Рональду – припускали, що команда згасить свій запал, однак – це їх мобілізувало ще більше! Зіграність – попри високий рівень противника та – погодьтесь! – не дуже лояльного суддю (його колега зіграв не останню скрипку у тому, що фінал – не німецький), стала вагомим фактором тріумфу. Мимоволі згадувався 2004- коли греки вирвали перемогу у нинішніх переможців, теж господарів поля. Рідні стіни не завжди допомагають.

Матчі, які довго згадуватиму – Хорватія-Туреччина, котрий став чи не кращим, і до нього довго рівняла інших. Команда улюбленого «шахтаря» мого дідуся (не лише за прізвище ) Даріо Срни радувала невимовно, зокрема, перемогою над іспанцями. А ще пару разів продивилась гру Албанія-Румунія.

Приємно було спостерігати за німцями. Як завжди гризла упередженість суддів – без цього нікуди. Італійці були вірними своїй манері гри. Українські футбольні коментатори теж були вже звично спокійними – не в порівняння з польськими колегами.
Переможцями стали дві команди – Ісландія та Уельс, котрі увірвались, нарешті пройшовши кваліфікацію, та натворили чудес. Чому? Тому що свою роль зіграла мотивація, жага до перемоги. Запал. Вірю – ми ще їх почуємо. Їх зустріли батьківщини – як тріумфаторів, а після того, як вікінги порвали англійців – країна взагалі отримала вихідний рішенням глави держави.
Далі – мундіаль 2018. Кажуть – може буде не в РФ. Ждемо відбіркових.