То звідки ж беруться діти?

Деяких  немовлят  приносить  лелека,  інших  шукають  у  капусті,  а  от  у  Старій  Лішні  Іваничівського  району  їх  знаходять  бабусі,  такі  відчайдушні, як  З.С. Кужель. Сьогодні   за  акушерську  допомогу  жіночці  впевнено  можна  вручати  відзнаку,  адже  життєвого  досвіду  та  практичних  навичок  їй  не  позичати –  чотирьох  із  шести  своїх  онуків  Зоя  Семенівна  приймала  на  світ  сама.

Уперше  такий  випадок  трапився  п’ять  років  тому,  коли  її  доньку,  вагітну  двійнею,  лікарі  направили  на  кесарів  розтин.  Перевіривши  ще  раз  стан  здоров’я  породіллі  і  остаточно  переконавшись,  що  вона  може  народжувати  самостійно,  відмовилися  від  операції.  І  тут  почалося…

– День у  день  до  нашої  хати  приїжджала  швидка.  Вони  ще  тільки  їдуть,  а  сусіди  хто  з  віником,  хто  з  городником  поспішають  на  подвір’я.  Уже  й  сварилася  з  тими  лікарями:  «Я  вам  що,  родичка  президента,  чого  сюди  їздите  щодня?». Та  марно.  А  в  пологовому  будинку  не  залишились  не  тому,  що  грошей  не  мали.  Ми  за  діток  переживали.  Навіщо  ж  їх  наркозом  гробити?  –  пригадує  Зоя  Семенівна.

Другого  вересня  о  п’ятій  ранку  Лесі  стало  погано.  Карета  швидкої  допомоги  приїхала  із  запізненням.  Мама  породіллі  не  встигла  навіть  одягнутися  накинула  лише  що  під  руки  попало.

–  А  тоді  ж  так  холодно  було,  – веде  далі  розповідь  З.С.Кужель,  –  дочку  не  довезли,  пологи  почалися  в  машині. Кажу  їм  (акушерам-авт.) :  «Хлопці,  там  іще  друге  має  бути,  двійня  ж».  Вони  шоковані. Стали  викликати  підмогу.  Друга  швидка  не  їхала  –  летіла.

Першим  на  світ  з’явився  Сергійко,  а  через  п’ять  хвилин  народився  Костик.  Дітки  здорові,  вагою  по  3-3,50 кілограми.  Із  новонародженими  вирушили  до  пологового  відділення  Іваничівської  ЦРЛ.  В  пологовому,  каже,  зустріли  по  різному:  хтось  дивувався,  а  хтось  сердився  і  від  хвилювання  випалив  не одну  пачку  цигарок.

За  наступною  вагітністю  історія,  фактично,  повторилася.  Ніхто  з  рідні  не  сподівався,  що  усе  станеться  так  швидко.  Останнім  разом,  коли  вагітна  була  на  огляді,  почула:  «Тобі  ще  ходити  й  ходити.  Приїдеш  через  тиждень».

Маргаритка  з’явилась  в  той  же  день,  а  точніше,  вночі,  о  третій  годині. І  знову  мама-бабуся  Зоя  приймала  пологи.

Найменшенька,  Христинка,  народилася  на  Великдень.  Ось  як  пригадує  цю  пам’ятну  подію  її  рідна  тітка  Олена.

–  Леся  наготувала  страв  на  свято,  а  сама  нічого й  не  спробувала.  Коли  у  сестри  погіршилося  самопочуття,  викликали  екстрену  медичну  допомогу.  Люди  саме  з  церкви  йшли,  злива  була  неймовірна,  а  у  нас  –  пологи.  Швидка  примчалась,  як  ніколи,  я  аж  здивувалася.  А  потім  на  годинник  глянула  –  півтори  години  з  моменту  виклику  минуло,  на  нервах  і  не  помітила.  Поки  ті  хлопці  прийшли,  мама  вже  справилася.  Потім  ще  довго  нарікала,  мовляв,  навіщо  взагалі  дитя  з  дому  забирати  в  пологовий  будинок,  возитися  туди-сюди.  Не  хотіла  малу  віддавати.  Ось  так  Пасху  відсвяткували.

Нині  найстаршому  онуку  Зої  Семенівни  Міші  уже  дев’ять  років.  Сергійкові  та  Костику  по  п’ять.  Нерозлучні,  як  і  належить  бути  двійнятам.  А  трирічна  Маргаритка  та  дворічна  Христинка  лише  починають  пізнавати  життя.  Найбільше  дітлахи  полюбляють  бавитися  з  двоюрідною  сестричкою  Іванкою.

У  цій  сімї  дітям  ні  в  чому  не  відмовляють.  Часто  святкують  іменини, зібравшись  за  щедрим  столом,  і  не  раз  пригадують  оті  незабутні  моменти  їхнього  народження.  Дітки  радіють  солодощам  і  подарункам.  Баба  Зоя  пригортає  своїх  янголят  і  тоді  у  неї  самої  виростають  крила.  На  які  тільки  вчинки  не  підеш,  щоб  мати  можливість  потримати  на  руках  отой  маленький  шматочок  раю!

Юлія  ХОВАЙЛО.