Життя, смерть, шахта. Як ведеться гірниками України та Польщі
У Богданці під Любліном шахтар – найповажніша професія та шанс на забезпечену старість. У Червонограді на шахту йдуть від безвиході та ризикують життям.
Україна і Польща мають спільний кам’яновугільний басейн. Більша його частина розташована в Люблінському воєводстві, а південно-східна чверть – у Львівській та Волинській областях. У польській частині басейну працюють дві шахти, в українській – чотирнадцять. Польські після вступу до Євросоюзу розвиваються й розширюються, українські – занепадають із часів розпаду СРСР. Одна з українських, червоноградська «Степова», була в заголовках новин півроку тому: внаслідок вибуху метану на цій шахті загинули восьмеро гірників. Кореспондентка Tvoemisto.tv вирушила до Богданки під Любліном та Червонограда на Львівщині, щоб відчути різницю, – пише Твоє місто.
Знайти шахту під Любліном легко. По-перше, вона тут одна. По-друге, вже за десять кілометрів можна розгледіти чорні гори вугілля. Це орієнтир. І, зрештою, шахта – це напрямок, куди щодня їдуть тисячі машин. Туди – починаючи з п’ятої ранку. Назад – о другій дня або о третій ночі. У розпал робочих змін життя навколо замирає. Воно під землею.
Пухачів – місто при дорозі: останній населений пункт перед Богданкою. Далі тільки траса і кілометри копалень, чорні гори та наземні конструкції з конвеєрами, які постачають вугілля. Від ранку до ранку, в три зміни, без вихідних.
На Богданці близько чотирьох тисяч працівників. Тут видобувають 9 мільйонів тонн вугілля на рік. Шахта приватна, хоча її найбільший акціонер – корпорація Enea – контролюється державою. 2011 року компанія відкрила ще одну копальню – у Стефанові.
У Пухачеві на перехрестях лежить вугілля – вантажівки гублять на поворотах.
Якщо бачиш багатий будинок – значить, там живе шахтар. Просто дивись, скільки поверхів, каже місцева жінка і показує в кількох напрямках. Там між старими хатами повиростали кількаповерхові котеджі. Просто шахтар тут – найкраща з можливих професій.
Чорний
Зміна починається о 6.30. У цей час в ліфт щільно набиваються десятки чоловіків і спускаються на кілометр під землю. Спершу вони розмовляють не про роботу. Чоловіку з гострими вилицями вчора дзвонив син із табору; сказав по секрету, що курив, але йому не сподобалось. Був би ідеальним шахтарем, сміється. Шахтарям краще не курити – легеням достатньо і пилу.
Потім усі змовкають: закладає вуха, а голова готова от-от вибухнути від тиску.
А потім зникають кольори. На глибині є лише пил, вугілля, каміння, гуркіт. До місця роботи шахтарів везе підвісний поїзд. Такі крихітні сидіння, два навпроти двох, підвішені до колії зверху. Треба втиснутись, ноги притиснути майже до підборіддя. Голову не висувати, бо може знести.
Потім усі розходяться хто куди, на свої ділянки.
«Внизу насправді працюють лише люди, які монтують огорожі, демонтують, безпосередньо перевіряють, щоб усе добре працювало. Ми хочемо обмежити кількість праці людей під землею якраз завдяки тому, що можемо керувати з поверхні», – пояснюють у керівництві акціонерного товариства Bodganka.
Люди під землею знімають спершу верхню спецівку, потім сорочку. Залишаються у футболці, яка стає наскрізь мокрою.
Дихати важко і особливо нічим. Кілька шахтарів мають медичні маски. Коробка з ними стоїть нагорі – там, де видають обладнання. Але в масці дихати ще важче, тому вони не популярні.
Якщо пробиратися довгими тунелями, можна потрапити під потік холодного повітря. «Під землею гаряче. Є місця, де температура вища за 35 градусів. І працювати в таких умовах нереально. Тому під землею ми зробили холодильні установки, які проводять потоки холодного повітря. Завдяки цьому холодному повітрю люди можуть працювати в міру ефективно», – каже Лукаш. Він керує вугледобувним процесом на одній із дільниць: вимірює, перевіряє обладнання, дає вказівки. Показує на спеціальну кабіну, схожу на телефонну будку. Всередині стоїть лише табуретка. Там прохолодно – можна зайти, коли стає зовсім нестерпно.
З шахти всі підіймаються мовчки. Біля ліфту потоком води можна змити кількасантиметровий шар багнюки і пилу з чобіт. Решту змивають нагорі. Для шахтарів є одна велика душова кабіна, на сотню осіб. Гості та керівництво змивають чорноту окремо. Там душові кабіни схожі на готельні – з шампунем і паперовими рушниками.
О другій дня, коли перша зміна завершилась, шахтарі тікають на парковку, шукають свої машини і роз’їжджаються. Кілька хвилин стоять у заторі на виїзді. Всім хочеться якнайшвидше.
Дожити до пенсії
Марек стругає з берези Піноккіо. Вже майже закінчив. Піноккіо стоїть між квітів, перед самим парканом, і дивиться в напрямку шахти.
Його будинок – на вулиці Веселій. Це перший поворот після мосту наліво, якщо їхати з Богданки. Марек пропрацював на шахті двадцять шість років, від самого заснування. Досі пам’ятає, коли починаються і закінчуються зміни. Зараз, за 5 хвилин, почнеться друга. Він закінчує роботу, кидає пилку та йде в двір.
«Ти не боїшся, що будеш стара і помреш?», – питає. Йому 62.
Про смертельну небезпеку тут на шахті ніхто не думає. Ну, бувають випадки: вивихи, зламані пальці, розтягнені зв’язки, хтось може вдаритися головою об стіну, комусь може відірвати палець. Смертельних було, здається, три за весь час. Одного разу людина втратила свідомість і потрапила на конвеєр. Але це робота, каже Марек, усяке трапляється.
На Богданці просто нема такої загрози вибуху метану, пояснює, як на українських шахтах. Бо концентрація газу мінімальна. А ще все комп’ютеризоване, все під контролем.
«Я дожив до пенсії, я щасливчик, – сміється Марек, встає та імітує, що задихається та надривно кашляє. – Правда, якщо дожив до пенсії, то мусиш уже отак ходити і відпочивати після кожних кількадесяти метрів».
Марек тутешній. Коли тільки народився, тут ще не було чорних гір. Учився в сусідньому місті. Приїхав – а тут дві дірки в землі. «Одна 12 метрів, а друга 50. Отак і лишився копати ці дірки», – каже Марек і всміхається.
Чіпси
Через дорогу від Марека живе Віктор. Працює техніком-механіком на поверхні. Стабільна праця, добра зарплата. Великий будинок, діти у дворі, троянди в саду. Прокидається о третій тридцять, щоб поснідати, зібратися, завести машину, доїхати на півгодини раніше.
Колись на території копальні були поселення. Шахта розширювалася, будинки зносили, людей переселяли, платили відшкодування, люди осідали в іншому місці.
«Теща жила он там, – показує в напрямку чорної гори. – А потім почали будувати шахту».
Теща – це крихітна жінка в синій сукні. Вона намагається вмовити онука піти в хату, бо починається дощ. Її звати Агата, вона слюсар.
«То був дуже скромний будинок, тому нам навіть пощастило. Зараз би взагалі нічого не було. Мені було 22, я була закохана і щаслива. Нічого, в принципі, і не змінилось», – сміється Агата. Дощ урешті заганяє всіх у дім.
На сусідній вулиці Анджей замітає двір: прибирає наслідки ремонту. Худий, із жилавими руками – з тих, чий вік ніколи не вгадаєш. Приїхав сюди з Замостя, дружина місцева.
«Як був самотнім кавалєром, то працював у рибному магазині. А там ходили, агітували їхати на шахту. Ну, думаю, з’їжджу», – розповідає. Відтоді щоранку протягом 25 років він тихо, щоб нікого не розбудити, збирається на свою зміну. Повертається завжди до обіду.
«Щасливий?»
«Нема на що нарікати, в принципі. Важко було, є і буде. А до пенсії ще п’ять років».
Для тих, хто працює під землею, існує система бонусів. За важкі роботи на спеціальну картку нараховують бали, якими можна або розплатитися в їдальні за обід, або закупити продуктів у магазині на території підприємства. Можна купити все, крім алкоголю і цигарок. Продають консерви, засоби для миття посуду, чіпси, крупи. В черзі стоїть шахтар років тридцяти, вантажить продукти в два великих пакети.
«У вас на картці ще 10 злотих», – каже касирка.
«Добре, давайте ще дві пачки чіпсів», – втомлено відповідає чоловік. Біля нього бігає малий років семи з подертим коліном, щасливий, що йому купили чіпси. Розповідає, що це так само круто, як було вчора, коли він міряв стару татову військову форму.
«Я був зовсім як тато. І буду як тато!».
«Шахтарем?»
«Ну, ні, ніколи, я так не хочу».
На в’їзді в шахту напис: Szczęść Boże! «Хай Бог помагає». Щойно ступаєш на територію шахти, і поки з неї не вийшов, можна вітатися тільки так. Це найважливіша прикмета.
Червоноград
– Мене звати Володя. І я тут мучусь, а не працюю.
– А я Петька.
– Наша шахта – це як льох. Зимою холодно, а літом жарко.
– Шо?
– Як льох, шо! Не знаєш, шо таке льох?!
– Сам ти льох!
Взимку в шахті №3 в Червонограді буває 40 градусів спеки. Володя і Петька – електрослюсарі підйому. Вони по змінах перевіряють систему та справність ліфту. Працюють у парі. Цим ліфтом щодня до шахти спускаються сотні людей.
У державній компанії «Львіввугілля», яка управляє дев’ятьма шахтами Львівщини, працює кільканадцять тисяч працівників. Торік тут видобули 1,77 мільйона тонн вугілля – у п’ять разів менше, ніж у Богданці. «Львіввугілля» працює у збиток. Шахти Львівщини хотіли приватизувати, але інвестори зацікавились тільки двома більш-менш рентабельними: вугілля тут кепської якості, видобувати його важко. Держава затялась – або все, або нічого.
Надя
Ліхтар, рятівник і два жетони. Квадратний треба здати перед спуском. Трикутний – перед підйомом. Якщо здані обидва, за шахтаря можна бути спокійним. Значить, повернувся зі зміни, живий. Якщо одного немає, вирушають на пошуки.
Лампи складені у довгих шафах, відгороджених заґратованою стіною з віконечком посередині. Звідти визирає Надя, лампівниця.
Кілька годин тому вона видала лампи черговій зміні – цього разу близько 120 людей. Вона знає, що хлопці здають жетони, що записуються, що є облік. Але, коли вони повертаються, ніколи не ставить лампи на місце одразу. Розкладає їх на підлозі, щоб перерахувати ще так. А раптом, не дай Боже…?
«Облік-то ведуть. Але часто питають: дівчата, може, забувся? Може не відмітився просто? Пішов чи не пішов?».
Надя прийшла на цю роботу років у двадцять: «Я ж повар, працювала тут во навпроти в кафе“Черемшина”. Там зараз магазин гірничий. Праця була така, можна сказати, невдячна. Поки голодний – подякують, не подякують. Таке. Я була молоденька, худенька. І оці всі каструлі-казани тягать. Не хочу, сказала. А тут якраз звільнялося місце, жінка йшла в декрет. Думаю, попрацюю, поки вона не повернеться».
Надя працює тут тридцять років. Їй підняли зарплату – раніше було 14 з копійками за годину, а тепер 16. За червень разом із премією вона отримала рівно три тисячі гривень.
Надя щодня розкладає на підлозі лампи і перераховує: 89, 90, 91. Ні, ще раз, щось не сходиться: 1, 2, 3, 4. Поки не зійдеться, лампи будуть лежати.
Саша
Крім ламп, Надя кожному видає саморятівник. Це двокілограмовий апарат із киснем, який врятує в разі надзвичайної ситуації під землею. Коли вибухає метан, він за секунду спалює все повітря. Не залишає взагалі нічого – навіть на один вдих. Є саморятівник – виживеш. Відкинеш кришку, вдихнеш кисню. Вистачить на годину, якщо рухатись. Чотири, якщо пересидіти.
Цього року через вибух на десятій шахті загинуло восьмеро людей. Їх не стало за кілька хвилин.
«Ну от знаєш ти, що газ є, ну чого лізти? Начальник каже: давай, давай робити, хто буде добувати вугілля? А люди шо? Ну, прості хлопці з села – треба, то треба. І лізуть у лаву, і саморятівники ніхто не бере. Тримати на плечі баняк незручно, розумієш?», – каже Сашко.
Йому двадцять два. Після дев’ятого класу вступив у технікум і вивчився на шахтаря, як батько і дід. Пішов працювати на ту ж шахту, що й батько. Пропрацював рік. Потім прийшла повістка в армію. Сашко був не проти служити – і на війні, якщо призовуть. Але не стріляти. Допомагати, рятувати – будь ласка. Але стріляти йому не дозволяє віра.
«Мені коли повістка прийшла, я одразу сказав: я віруючий, я можу піти в армію, але не братиму зброю. І мені дозволили отак». Отак – це пройти альтернативну військову службу. Сашко два роки мусить відпрацювати на державу – зараз на СТО миє машини.
«Бог дав людині життя, я не маю права його забирати, – пояснює Сашко. – Отака от логіка». У нього багато історій про шахту, життя і смерть.
«Як я пішов, одного порубало комбайном. Буває, щось на голову чи ногу впаде». Тому, каже Сашко, шахта – це така робота, яку треба хіба любити.
Він не знає, чи любив. «З одного боку, було нормально. Начальник хороший, про техніку безпеки дбав. А з іншого – ніякого розвитку, живеш машинально, навіть перестаєш думати, бо немає сил. Зранку встав, на шахту, відпахав, приїхав ніякий, зранку те саме. Ніякого розвитку. Так не прикольно жити», – підсумовує Саша.
«Ну, так. Не прикольно так жити, – раптом продовжує. – Знайомий два роки воював, повернувся, народили з жінкою дитину, яку чекали десять років. Пішов у шахту і загинув».
А одногрупник, теж Саша, пропрацював після випуску місяць. Загинув під землею – порушив правила безпеки, причепився до вагонетки, яка транспортує вугілля. Хотів під’їхати кілька кілометрів, а не йти пішки. Бо кілька кілометрів під землею – це як десяток нагорі. Йому знесло голову, коли вагонетка заїхала в тунель. Не встиг пригнутися.
Телевізор
Такі ж вагонетки були і тридцять років тому. Сашин батько, Віктор Степанович, тоді якраз улаштувався на шахту. «Ну, та три кілометри треба було йти. Ми зачепилися, щоб під’їхати. Але далеко не заїхали –начальник зупинив і позбавив премії».
Логіка шахти особлива: щастить тим, хто лишається без премії.
Віктор Степанович пропрацював на шахті понад двадцять років підземним електрослюсарем. Обслуговував апаратуру газового контролю. Стежив за рівнем метану, відповідав за безпеку. Спершу було нормально: зарплата в 400 карбованців, найвища з усіх можливих. Але лишався на шахті навіть тоді, коли всі звідти тікали за кордон чи на будівництво. Були дев’яності, замість зарплати могли дати мішок цукру чи талони на хліб. А в родині п’ятеро дітей. Потім померла дружина і Віктор Степанович лишився з дітьми сам. Сашкові тоді було років сім.
А коли самому Віктору Степановичу було 13, у нього загинув батько. На п’ятій шахті, якої вже тепер немає, стався обвал.
«Його поховали і зібрали на шахті 1300 карбованців. Мали віддати ті гроші мамі, а не дали, хоч і не мали права. І в партії придумали хитрість. У нас не було вдома телевізора – ну, бо ми віруючі, не дивимось взагалі. Вони пішли в універмаг, купили “Електрон-450”», – згадує Віктор Степанович. Крім нього, в сім’ї було шестеро дітей. Мама плакала.
«І його привезли додому – я як зараз пам’ятаю. Привезли, поставили той телевізор. А мама каже: ось, дітки, це вам замість татка».
І піду
На шахту ніхто не приходить назавжди. Так – перебути. Рік, максимум два, поки не знайдеться щось краще.
Десятеро жінок збираються на обід разом у крихітній кімнатці: стіл, стільці, апаратура, лавка. Вони навантажують вугілля у вагони на поверхні з сьомої до сьомої. В кімнаті все запилене, хоч протирай, хоч не протирай. Жінки знімають хустки і миють руки. Ріжуть огірки мовчки.
«Вони кажуть, що тут, на поверхні, умови нормальні. А ми руками тягаємо тонни», – каже Оля. Вона тут вже понад двадцять років. Прибирає пасмо з обличчя і лишає на шкірі чорний слід.
Оля звідси тікала – в Німеччину. Сім років побула, повернулася. Бо просили: мама, мама, ми дуже скучили, повертайся, тут уже все стало краще.
«Вернулась доробитися до стажу. Боялася, що не буду мати пенсії. Тепер маю. 1082 гривні».
Обід закінчується, жінки надягають хустки, рукавиці і йдуть працювати. До стін і перил краще не торкатися – чорні. До кінця робочого дня лишається більше його половини, вісім годин.
Служити Сашкові лишився рік. Що потім робитиме, не знає. Може, назад у шахту. Скоріш за все, в шахту. Ну, бо куди ще. «Не прикольно так жити, – повторює Сашко. – Але я так, – каже, – рік попрацюю і піду».
Альона Вишницька
