Світлана Машинець: «Насамперед, треба залишатися людиною»

Ще рік тому навіть у страшному сні не могло привидітися, що в нашій державі з’являться біженці-співвітчизники.

Здебільшого про проблеми таких людей ми дізнавалися з телевізійних сюжетів, у яких йшлося про війни і конфлікти десь там, далеко, за тисячі кілометрів… Сьогоднішні реалії зовсім інші: вперше за понад два десятиліття незалежності на Сході України триває справжня війна, яку можновладці і досі іменують антитерористичною операцією, – пише на своїй сторінці у фейсбук Сергій Мариньоха

Уродженка промислового Луганська Світлана Машинець — одна з тих, кому довелося полишити рідну домівку й тимчасово оселитися у нашому поліському Любомлі — подалі від свисту куль і гуркоту снарядів, подалі від війни.

— У червні, коли ситуація в Луганську почала загострюватися, я відправила на Волинь свою доньку Олександру. На щастя, їхати було до кого, адже в м. Любомлі проживає моя сестра Люба, — з хвилюванням пригадує Світлана. — Сама ж вирішила залишитися — сподівалася, що невдовзі настане мир. Та з кожним днем обстановка була дедалі напруженішою, у місті все частіше було чути постріли і вибухи. Протягом двох місяців доводилося переховуватися у підвалах. У місті не було світла, дедалі сутужніше ставало з продуктами харчування. Наприклад, щоб придбати хліб чи набрати води, потрібно було від¬стояти у черзі 2-3 години. Автотранспорт не їздив — заборонено, на автівках могли пересуватися лише сепаратисти. Фактично не працював мобільний зв’язок, я взагалі думала, що вже не побачу своєї дитини… Тож у серпні вирішила: все, пора виїжджати.

Напевно, ангел-охоронець в той час не дрімав, адже наступного дня, коли Світлана полишила місто, у її квартиру тричі влучали осколки снарядів, які розбили вікна, пошкодили побутову техніку, меблі, стіни.
Виїзд з Луганська — це взагалі окрема історія. Залізничного сполучення на той час вже не було, відтак єдиний спосіб вибратися з окупованого сепаратистами обласного центру — автобус, але й це вдавалося лише після кількох годин виснажливого очікування. Прикро, але факт: навіть в умовах воєнних дій не бракує покидьків, які не проти нажитися на біженцях — і справді, кому війна, а кому мати рідна.

— Якщо раніше квиток на автобус до Києва коштував 100 гривень, то в умовах війни лише до Сватового, що за 20 кілометрів від межі з Харківщиною — 150 грн., — веде далі свою розповідь Світлана. — До того ж добиралися об’їзними шляхами, через болота, піски, щоб обминути блок-пости сепаратистів. У деяких місцях автобус не міг їхати самостійно, тож його перетягували трактором. Скажімо, до містечка Щастя, до якого від Луганська звичайною асфальтованою дорогою їхати хвилин двадцять, ми дісталися тільки через дві з половиною години. Вже у Сватовому на біженців чекали причіпні вагони, в яких їх могли безкоштовно перевезти до Києва чи Харкова.

Не секрет, що бойові дії — це не тільки руйнування, а й згубний вплив на психіку людей, і це стосується як військових, так і мирного населення.

— У Харкові наш вагон причепили до поїзда, що прямував на Київ. Стоїмо ми на пероні, раптом щось як зашипить! Всі, хто прибув з Луганська, немов по команді, полягали на землю, — пригадує жінка. — На перших порах, коли вже приїхала сюди, то здригалася, якщо поряд хтось голосно заговорить.

Світлана відверто каже, що їй порівняно з іншими вихідцями окупованих територій пощастило, адже завдяки сестрі має тимчасовий прихисток. А в той же час багато хто просто не має куди виїжджати… В Луганську вона працювала у сфері торгівлі, то й у Любомлі їй знайшлася робота: влаштувалася продавцем у магазині «Наш край».

Цілком адаптувалася до зміни обстановки і донька Олександра — багато для цього зробили і педагоги, і просто небайдужі люди. Нині дитина навчається у шостому класі районної гімназії, має нових друзів, відвідує гурток образотворчого мистецтва і секцію дзюдо.

— Дуже гарно нас прийняли на Волині, — зізнається жінка. — Приємно вражає щирість і співчутливість тутешніх людей. Я спершу навіть здивувалася, коли на моє запитання до роботодавців, мовляв нічого, що я розмовляю російською (все-таки весь час жила у переважно російськомовному середовищі, тож одразу перейти на літературну українську було непросто) почула відповідь: все, що від тебе вимагається насамперед — це виконання своїх обов’язків.

Звісно ж, у розмові ми не могли оминути теми «східняків» і «західняків», адже й досі одні живуть міфами про «кровожерливих бандерівців», інші — про «дрімучий совок».

— Я гадаю, цей поділ штучний, його у своїх інтересах підігрівають політики. У простих жителів, що на Сході, що на Заході, цінності однакові: нормальні умови існування, гідна зарплата, можливість спілкуватися і подорожувати, — каже Світлана. — І у схі¬дних, і в західних регіонах не бракує достойних людей, і там, і там є свої покидьки, відтак, немає значення, де ти живеш, в якому регіоні, завжди слід залишатися людиною у будь-яких ситуаціях, у всіх розуміннях цього слова. Тож у році що настав, я зичу усім нам, насамперед, мирного неба над головою, міцного здоров’я, щоб всі ми мали відкрите серце і цінували те, що маємо нині, адже у будь-яку мить може настати момент, коли все це можна втратити.