Будні переселенців: нове життя луганчан з проукраїнською позицією у селі Черчичі

Регіон “Прибужжя”, західна частина України, край, де за пропагандою сепаратистів “живуть одні бандерівці”, приймає мешканців окупованих територій. Саме тут так звані бандерівці надають переселенцям прихисток та допомагають влаштуватися після втечі від війни.

Специфікою Володимир-Волинського та й регіону загалом є те, що саме тут знаходиться військова частина колишньої 51-ї бригади, а теперішньої 14-ї ОМБ. Не останню роль у виборі місцевості для переселення із окупованих територій становлять шахти. Переселенці із шахтарських областей обирають регіон, де розвивається вугільна справа.

Звичайно, у місцевості, де поховали значну кількість Героїв, бійців ЗСУ та добровольчих батальйонів, неоднозначно сприйматимуть ВПО. Почасти чути стереотипі фрази: “Чому наші хлопці їдуть захищати їхню територію?”, “Нехай вертаються”, “Переселенці приїжджають на все готове і не хочуть працювати” та інші.

Журналісти інтернет-видання “БУГ” зустрілися з подружжям Зоріних, переселенців із Луганської області, Лутугинського району (на сьогодні територія ЛНР). Літом 2014-го року після анексії Криму та подій в Донецькій і Луганській областях вирішили втікати на західну Україну.

“Ви знаєте, там ще після Союзу не було єдності між людьми. Одні – за України, інші – за Росії, треті – самі по собі, а четвертим – геть все одно, що відбувається. Коли у нас почали підготовку до референдуму, стало зрозуміло, що ні до чого доброго не йде і потрібно втікати. Там, в Лутугині (Луганська область), працювала в супермаркеті. Спілкувалася і дружила із Ольгою Музичук, а вона сама родом з Волині. Поговорила з нею, чи можна буде приїхати на Волинь, ми ж тут ніколи не були і не знали, як нас приймуть. Потім взяла номер і адресу її батьків, зібрали всі необхідні речі та поїхали сюди.” – розповіла Людмила Зоріна.

Так 2-го вересня 2014-го року подружжя Зоріних потрапило на Волинь. У Володимирі-Волинському їх зустріли батьки знайомої та на наступні 2 тижні прийняли у себе, в селі Бубнів. Через два тижні молоде подружжя із цього ж таки села Бубнів запропонувало переїхати до них в кімнату, де хоч трохи, але кращі умови.

Із жовтня 2014-го року перебралися жити в село Черчичі. Власники будинку дозволили переселенцям жити безплатно, головне, щоб доглядали за територією.

Подружжя розповідає, що на Волині їх зустріли дуже добре. Наголошують, що саме місцеві мешканці, а не влада, допомагали їм. Пан Зорін, щоправда, зазначає, що у Володимирі-Волинському пропонували кімнату в гуртожитку, але це тільки до весни, тому відмовилися. Отримати статус ВПО не було складно. Після переїзду відразу зареєстрували, потім на протязі 3-х днів звернулися і в центр соціальної допомоги Володимира-Волинського і в пенсійний та оформили документи.

Мабуть, одне із найчастіших питань до переселенців “А ви не боялися їхати на Захід, до бандерівців?”. Таке ж запитання ми поставили і переселенцям Зоріним.

“Страшніше повертатися туди та морально тяжче. А коли їхали сюди, то знали, що багато інформації перекручують і не правдиво подають. Розуміли, що то пропаганда! Ми ще там були з відвертою проукраїнською позицією і через це багато з ким були посварені та не розмовляли. Говорили знайомим, сусідам, що перш ніж вірити в те, що показують по телевізору, потрібно поїхати і це побачити. Коли прийшла наша армія на блокпости і ми побачили в якому вона стані, то було жахливо дивитися – два БТР ржаві і хлопці в кросівках. Намагалися допомагати хлопцям на блокпостах чим могли. А коли приїхали сюди, то точно назад не вернемося. Головне тепер, щоб війна не прийшла сюди” – зазначив Юрій Зорін.

На сьогодні Зоріні займаються сільським господарством. Пані Людмила хвалиться, що весною 2015-го року вже самостійно розпочали вирощувати овочі на полі, а пан Юрій розповідає про свійських тварин: про нутрій, яких розводив в Луганській області, та про собаку, яка прибилася після переїзду у Черчичі.

Ще одне питання та один стереотип прижився на Волині – “Переселенці отримують фінансову допомогу від держави і не хочуть працювати.” Це питання також поставили подружжю.

“Як вам сказати? Дає держава гроші і ми ніде не працюємо, бо пенсіонери. Та й роботу в селі складно знайти. А те що дають, то вистачає, аби прожити. Скажу так, один раз поїхати у місто і закупитися продуктами, то потрібно точно 500 гривень. Іноді приходиться економити, купувати дешевше, а в чомусь відмовляти, але що поробиш? В країні така складна ситуація, та й ціни скрізь високі,” – розповідає пан Зорін.

Подружжя розповідає, що в них у Луганській області залишилися рідні. Зв’язок підтримують тільки по телефону. Людмила Зоріна, спілкуючись із журналістами та побачивши диктофон, розповіла, що їхня дочка також працює журналісткою у місцевому виданні міста Сєвєродонецьк (Луганська область).

Журналісти інтернет-видання “БУГ” розпочинають серію публікацій історій вимушених переселенців із Донецької, Луганської областей та Криму, які приїхали в регіон “Прибужжя”. Якщо Ви знаєте людей, історії котрих повинні бути опубліковані, пишіть нам: bugorgua@gmail.com