Музи звучать голосніше, ніж гармати. Історія луцького барда, який відвоював на Сході

Юрій Щербик віршує давно. Власне, з тих пір, коли перший раз закохався. Проте його поетичний дар має певну особливість – поезії з’являються на світ разом із музикою.

Мабуть, десь уже в Дніпропетровській області серед речей, які волонтери везли на фронт, помітила гітару. Хіба їм до співу? Хлопцям, які ще вчора жили мирним життям, а сьогодні в засмальцьованих камуфляжах у неймовірну літню спеку чекають на передачі з питною водою, а взимку без теплого одягу, тепловізорів виконують на совість свій громадянський обов’язок? Насправді в найдраматичніші періоди це і є для них хлібом насущним. Війна робить з людей романтиків. Під пострілами народжуються таланти.

Луцький бард Юрій Щербик свої композиції під гітару виконує так, що аж до сліз. Хлопці слухають, а потім йдуть на передову захищати Україну. Не завжди на війні бійці можуть сприймати вірші, а от пісні здебільшого западають їм в душу.

“Ми жили не цінуючи того, що мали, – саме з такою думкою зіштовхуються бійці в АТО. Чим душа болить, те й виливається у віршовані рядки. Не пишеться тоді, коли все інертно, а коли є емоції. Пісні в АТО – не нонсенс, є інтернет, телефон можна ввімкнути та послухати в будь-який момент. Але під гітару, помітив, вони краще сприймаються.

Маю принцип – не граю чужого. В АТО грав не для підняття бойового духу, а для того, щоб повернути хлопців у іншу реальність, відвернути від війни. Авторська пісня здебільшого вистраждана, не розважальна. Співаєш про Луцьк – бійці слухають. Не всі знають, де він, а, виявляється, кожен уявляє своє рідне місто”, – розповідає Юрій Щербик.

Юрій пішов на Схід добровольцем у серпні 2014-го року. Службу ніс у 72-й окремій механізованій бригаді, хлопці стояли на передовій у Гранітному. Каже, не хотілося іти в армію, щоб просто рік відбути й нічого так і не навчитися.

Саме на війні він став захоплюватися мистецтвом фотографії. У Юрія досі зберігаються фото дитячих малюнків, що привозили бійцям волонтери.

Гітару в АТО з собою не брав, думав, хлопці не зрозуміють. Пізніше таки отримав інструмент від бойових побратимів. Та хоч гітара була з ним, не завжди випадала можливість взяти її в руки. Завдяки віршам та пісням з’явилося багато друзів, які пропонували допомогти зібрати і випустити збірку.

“Давно мріяв поїхати в зону АТО з піснями. Тепер заслужив моральне право приїхати до хлопців з гітарою. Раніше боявся, що спитають: “Де твій автомат?”, – каже Юрій Щербик.

Після закінчення служби Юрій вернувся в рідний Луцьк. Не встиг повернутися, вже засумував – жартував він. Незважаючи на те, що демобілізувався, війна не відпустила його та близьких йому людей. Мама Юрія стала в якійсь мірі волонтером. Коли вона виходила на ринок або в церкву, їй завжди приносили харчі та необхідні речі, які потім “мандрували” на Схід.

Після демобілізації друзі допомогли бійцю видати книжку з поетичними творами, що має назву «Небо Донбасу». Юрій проводить творчі зустрічі з молоддю на Волині. Його мрія здійснилася – він побував на Донбасі зі своєю гітарою і вкотре переконався, що воювати можна не лише зброєю, а й словом і піснею.

Юлія Ховайло, інтернет-видання “БУГ”