Спогади про трагедію 51-шої бригади під Волновахою

22 травня минає два роки від дня, коли на бійців 51-шої бригади, які мали розгорнути блокпост між селами Ольгинка та Благодатне у Волноваському районі, напали терористи.

Внаслідок бою тоді загинули та померли в лікарнях вісімнадцять воїнів. Той весняний ранок обернувся болем для багатьох українських родин. Тим часом дехто й досі схиляється до думки, що трагедії 22 травня б не сталося, якби командування прийняло компетентне рішення, – повідомляє ВАР.

Про напад, поранення та розвідників на блокпосту напередодні розповів підполковник Служби безпеки України Юрій Хамініч, який 22 травня 2014 року був на блокпості 5110.

«На момент подій 22 травня 2014 року я був співробітником військової контррозвідки УСБУ у Волинській області. У Донецьку область, а саме у базовий табір 51 ОМБР, я прибув 21 травня близько шостої вечора. В штабі базового табору ознайомився з обстановкою, яка склалась на той момент у зоні відповідальності ‒ найпроблемнішим питанням була організація 10-ого блокпоста поблизу Волновахи. Туди саме збирався начальник штабу 51-ої бригади підполковник Микола Андрощук, тому я прийняв рішення їхати разом із ним, щоб ознайомитися із ситуацією безпосередньо на місці.

Блокпостом те місце назвати не можна було ніяк. Блокпост має виконувати функції пропуску автомобілів і людей, а тут просто була група військових, зосереджених поблизу траси Благодатне ‒ Ольгінка. Перебуваючи в місці розташування військовослужбовців, встановив, що ситуація досить стабільна – поки ми перебували там, я не помітив жодної реальної загрози для військовослужбовців. Військові організували спостереження і охорону. Перевіркою цих питань займався начальник штабу Микола Андрощук та начальник розвідки Володимир Атаманчук.

Взагалі на той час діяльність 10-го блокпоста була під великим питанням, і через незрозумілість ситуації слід було припускати різні варіанти. Було зрозуміло, що якщо бійцям не дали можливості розвантажити вантажівку із бетонними блоками для організації блокпосту, значить все не так добре. В ході спілкування із особовим складом на «блокпосту» я поцікавився наявністю в них приладів нічного бачення. Але відповідь одного бійця вразила мене: «Про які прилади нічного бачення Ви запитуєте, якщо у нас навіть немає ліхтариків». У такому стані були Збройні Сили. Леонід Полінкевич доповів Миколі Андрощуку, як організована охорона і оборона.

Частина бійців знаходилася в «секретах» ‒ міні-засідках, частина чергувала, частина відпочивала. Протягом усієї ночі, до 3-ої чи 4-ої години ранку постійно під’їжджали якісь люди, які привозили пакети з спиртними напоями із мотивацією «хлопці, а давайте дружити». Ще я помітив одного персонажа, який приїжджав на сріблястій «Тойоті». Останні його слова після «лекції» про слов’янський мир та дружбу народів були: «Кошмарьте дальше военных. Мы поехали спать».

Близько четвертої ранку з’явився чоловік у камуфляжі та без посвідчення, який представився співробітником СБУ. Він сказав, що йому розповіли про військових, тому він приїхав поцікавитися ситуацією. Не забувши в кінці розмови із військовими зазначити, що Віктор Федорович Янукович легітимний Президент. Також із військовими спілкувався досить молодий чоловік, з характеру запитань якого було зрозуміло, що це не звичайний шахтар чи селянин. Так, в ході розмови він характеризував бойові машини піхоти спеціальними термінами достатньо професійно. Однак затримувати чи допитувати цих людей ні у мене, ні у військових жодних правових підстав не було.

На мою думку, застосування до цих людей будь-яких заходів, як от затримання чи фізичне знищення, що насправді і потрібно було зробити, потягло те, що нас би просто притягнули до кримінальної відповідальності. Ці особи, на мою думку, були розвідниками, які контролювали ситуацію на місці, бо, наприклад, наше прибуття не міг ніхто передбачити. В той же час не скажу, що спостерігаючи всі ці речі, я одразу побачив цілісну картину і міг щось передбачити.

У ту ніч я, ознайомившись із ситуацією, пішов відпочивати у санітарну машину. Сон був недовгим. Я лежав на боковому сидінні, на мені був камуфляж, бронежилет та бушлат. Тож через півгодини я втомився лежати так та переліг на підлогу. Ще трошки подрімав, а далі все почалося, як у фільмах жахів. Спершу я подумав, що йде сильний град. Вже потім я проаналізував, що це були удари куль по машині. Можливо, те, що я переліг вниз і врятувало мене. Не розуміючи, що відбувається, я вибив бокові дверцята, за мною вискочив Андрощук. Я був без автомата, а коли повертався за ним до санітарної машини, вона вже горіла.

Діяв я інстинктивно – побачив перед собою БМП і спробував сховатися під нього. Коли заскакував ‒ отримав потужний удар, у мене було враження, що мене переїхав поїзд. Куля пройшла вище коліна, з якого потім діставали ще й осколки гранати підствольного гранатомета. Вона розбила суглоб стегнової кістки, але лікарі казали, що мені дуже пощастило – якби у кулі був зміщений центр тяжіння, вона могла змінити напрямок руху та пошкодити значно більше тіло.

Я почав з великою швидкість втрачати кров. Андрощук, який знаходився поруч зі мною, сказав, що віддає команду на припинення вогню, бо інакше нас всіх просто перестріляють. Загалом перестрілка тривала, як мені здалося, десь хвилин 10-15. Вороги почали обстежувати БМП, але ті були без акумуляторів – теж цікавий момент: їх саме напередодні повезли заряджати. Далі я чув чіткі команди – чисто, йдемо. Наприкінці вони закинули кілька гранат у БМП і, напевне, покинули поле бою.

У момент бою неможливо було зрозуміти: звідки нападають, хто нападає та чому взагалі ведеться вогонь. Спросоння неможливо було виключати жодної ситуації, у нас не було навіть секунд для підготовки до бою. Це був терористичний акт, як би це абсурдно не звучало. Було вчинено саме теракт проти ЗСУ на території нашої Держави, бо як назвати це нападом на блокпост, якщо самого блокпосту не було?

Судячи із зовнішнього вигляду того військовослужбовця, якого я бачив, знаходячись під БМП, з того, як вони розмовляли між собою, можу зробити висновок – це був спецпідрозділ. Чи колишня донецька «Альфа», чи російські спецназівці – не знаю. Але це були хлопці з бойовим досвідом. З чіткими командами, з професійними діями. Вони мали змогу знищити всіх, та під час планування операції, очевидно, у них були встановлені чіткі часові рамки або знищити тільки частину нашого підрозділу.

Ми з Андрощуком почали виповзати з-під БМП, хоча я цього добре не пам’ятаю, дісталися до першого окопу. До мене підбіг солдат і засунув в мою рану індивідуальний перев’язувальний пакет, який одразу ж просочився кров’ю. Коли я почав відповзати далі, вздовж посадки по полю, я бачив багато військовослужбовців нашого підрозділу, які лежали у різних позах. Складно сказати, чи вони були живі, поранені чи мертві.

Я втрачав сили – скинув бушлат, броник, підсумок. Двоє місцевих жителів доставили мне до санітарного авто, як раптом хтось крикнув, що зараз рватимуться ПТУРи. Водій машини втік, а я лежав в автомобілі і через відкриті двері бачив небо та чекав на смерть від вибуху. Однак після кількох потужних вибухів я зрозумів що живий, водій і медсестра повернулися до санітарного авто і повезли мене у Волноваху.

У центральні лікарні вже не було місця, тому мене відвезли у залізничну. Зрізали одяг, щось вкололи та промили рану. Досить швидко повідомили, що зараз буде вертоліт. Я хвилювався, що його зіб’ють, бо такі випадки вже були. Лікар медицини катастроф Олеся Тверда у вертольоті вколола мені знеболювальне. З аеродрому Дніпропетровська мене перевезли у лікарню Мечнікова, де я вперше почув, що найпевніше буду комісований. Я в системі з 15 років. Мені складно було навіть думати про такі речі. Я втратив свідомість, а прокинувся перед тим, як мене готували до першої операції. Загалом мені зробили 5 операцій.

На другу добу приїхали мої рідні, мені зробили ще одну операцію і, сказати чесно, я був у не найкращому сані та не хотів, щоб мене таким бачили. У липні мене прооперував професор Грицай, мені поставили штучний суглоб з антибіотиком. А у вересні в Інституті травматології та ортопедії Торчинський Віктор Петрович встановив мені постійний штучний суглоб.

Пам’ятаю свої перші кроки ‒ у мене тоді дуже крутилася голова та було дуже важко, але я був собою задоволений. Але це було дивно – вдруге ставати на ноги.

Згодом мене дуже обурила оцінка Юрія Бірюкова, який на шпальтах «Української правди» написав про пияцтво і відсутність організації служби. Я заперечую це і можу стверджувати, що пляшки, про які він згадує у своєму інтерв’ю, підвозили мирні мешканці, затримувати яких не було підстав. Ще там були твердження, ніби була неорганізована оборона. Це теж неправда, за той час, який був у розпорядженні підрозділу, хлопці накопали там окопів для стрільби лежачи. Коли нас з Андрощуком поранили, ми заповзли саме в такий окоп.

Я вважаю, що запобігти цій ситуації було неможливо. Однак, якби там був організований блокпост або група була переміщена хоча б на метрів на сто в поле, такого б не сталося. У цій ситуації дуже багато «якби». Об’єктивно, за неможливості організувати блокпост саме в цьому місці, потрібно було прийняти одне з цих рішень. Але це рішення не міг прийняти ні Леонід Полінкевич, ні Володимир Яцків. Це рішення міг прийняти лише командувач сектору. Чому цього не було зроблено – не розумію».