“Ікону, яку пишу, пропускаю через душу і серце”, – Альона Думбадзе

Уродженка Нововолинська Альона Думбадзе з 2006-го року займається іконописом. Сьогодні частина її робіт знаходиться в приватних колекціях та храмах України, а також за кордоном. Володіє техніками темпери, різьби по левкасу, гальванопластики, інкрустації, масляного та фрескового живопису, позолоти. Ікони пише у різних стилях – від візантійського до академічного. Член Національної спілки художників України Альона Думбадзе нагороджена Орденом Святої Великомучениці Катерини 2-го ступеня за розпис каплиці на території госпіталю СБУ у Києві, і це не єдина її нагорода. Талановита іконописець поділилася секретами своєї роботи у студії інтернет-видання “БУГ”.

— Розкажіть про себе. Як сталося, що обрали таку спеціальність і почали займатися такою особливою справою?

— Народилася і навчалася у Нововолинську. Зараз живу у Києві. У столицю переїхала в 19-річному віці. Просто зрозуміла: або зараз, або ніколи. Іконописом займаюся вже 7 років. Спеціальність не вибирала – вона мене вибрала. Зараз розумію, що це не випадковість.

Був час, коли батьки казали: “Добре, що ти пишеш образи, але, може, ти роботу якусь пошукай?” (сміється). У моїй сім’ї не було художників, тому мама підтримувала в починаннях, але постійно хотіла, щоб я знайшла стабільне заняття, яке приносило б дохід. Проте, коли вступила в Спілку художників України, вона зрозуміла, що це моє.

— Психологія та іконопис – адже ці заняття мають певний зв’язок.

— Якщо можна сказати, що психологія – це наука про душу, а віра – це безпосередньо якість душі, то частково так.

— Пам’ятаєте свою першу написану ікону?

— Звісно. Писала одразу дві – Пресвяту Богородицю “Гребнівська” і “Годувальниця”. У іконописі можна одночасно писати декілька робіт. Якщо хтось думає, що натхнення прийшло, сідаєш і пишеш ікону – то це не так. Коли на певному етапі написання є пауза, можна почати писати другу ікону. У мене одна з ікон була з ювелірним окладом, а інша просто на дошці. Одну подарувала близькій подрузі, а другу мамі.

— Скільки займає процес написання ікони?

— Ніколи не буває однаково, процестриває від 2-х місяців і залежить навіть від кліматичних умов. Левкас (грунт під фарбу на дерев’яних виробах) потребує сухого клімату, він повинен висохнути. Окрім технічних нюансів, є також і життєві обставини, тому не можна сказати точно, скільки часу на це потрібно.

— Серед своїх робіт маєте улюблені?

— Роботу, яку я пишу, пропускаю через душу і серце. Молюся цьому образу, тому кожна ікона для мене дуже близька.  Є ікона святого Іоана Хрестителя, яку я писала 2 рази, вдруге на замовлення. Це також було дуже складно. Не дивлячись на те, що зразок один, ікони вийшли різні. Я не можу виділити серед образів улюблені, бо всі вони дорогі мені однаково.

— Зараз є багато молодих людей, які ставлять перед собою ціль стати митцем.

— Я, наприклад, спочатку думала, що не зможу, це дуже складно. Але переступала через свій внутрішній страх. Справді, можна поставити собі ціль і йти до неї, але це людська риса. Потрібно відректися від неї і зрозуміти, що в житті не все від нас залежить. Тут потрібне смирення і внутрішній тихий настрій. От я зараз як напишу шедевр! Цього нема в іконописі і не повинно бути. Багато хто думає, що писати образи дуже просто. Але коли починаєш працювати над іконою, то розумієш, що це не просто лінія, а жива лінія. Від кожного руху пензля залежить результат роботи, це дуже складно.

— Були вчителі, які допомогли перебороти страх і взятися за справу?

— Це не лише митці, котрі займалися живописом та іконопису, це також священики та духівники, до яких я зверталася у нелегкі хвилини, коли не вірила в себе.

Лавра – це прекрасне місце, тут працювали талановиті художники. Писала ікони в майстерні відомого митця Хіміча, який в радянські часи писав храм, не дивлячись на пресування та цензру. Там бував Параджанов, Приймаченко. Нас пробували виселети з майстерень всякими правдами і неправдами, востаннє навіть електроенергію відключили. Якимось чином приміщення вийшло з комунальної власності в державну. Малярам доводилося виходити на мітинг. Складна була ситуація, зараз все трішки притихло.

— Як вважаєте, для написання образів достатньо лише таланту?

— Я досі вчуся, не можна осказати що я вже професіонал, тому що це робота, де завжди знайдуться питання. Будь-який талант – це 5 % від успіху. Талант нічого не значить без роботи, а що стосується іконопису, то і без молитви. Якщо є талант, але немає досвідченості, терпіння та праці, то важко досягнути результату.

— Де зараз знаходяться ваші роботи?

— Ікони є у майстерні у Києві, в приватних колекціях, храмах, за кордоном. Працюю в Лаврській іконописній майстерні імені Івана Їжакевича, разом з кагортою іконописців. Була виставка робіт в Греції, зараз проходить у Вінниці, але до цього були і в іншим містах України та на республіканському рівні.

— Чи траплялися дива з іконами, написаними вами?

— Я не шукаю чудес, вони даються людям по маловірству. Багато хто розцінює, що це якийсь знак, проте не потрібно шукати чудес, бо вони є в тому середовищі, де в людей мала віра. Саме там Господь являє чудеса. Ікони, написані мною, просто знаходяться в руках, де люди моляться.

— Малюєте світські картини?

— Дуже люблю живопис. Коли є вільний час, малюю. Проте не портрети, бо потім складно переключатися на ікони.

— Що побажаєте початківцям-іконописцям?

— Не бійтеся стукати в двері. Я завжди вірила, що в Бога нема нічого неможливого. І завжди потрібно пам’ятати, що Він є.

Розмову вела Юлія Ховайло, інтернет-видання “БУГ”