Микола Леонтович: п’ять версій «Щедрика» і одна куля
За вікном Різдво, і знову скрізь лунає «Щедрик» Миколи Леонтовича. Композитор написав 5 варіантів твору. Можливо, був би й шостий, ще більш досконалий, але в січні 1921 року автор загинув. За радянською версією, Леонтовича застрелив грабіжник чи петлюрівець, за сучасною — більшовицький чекіст.
Старша дочка композитора, Галина Леонтович, померла в Тульчині на Вінниччині аж у 1980 році. На момент загибелі батька їй було 18. У ніч вбивства вона спала в сусідній з батьком кімнаті — не могла не знати фактів. Але чи ділилася вона ними з кимось — невідомо.
Галину поховали в Тульчині державним коштом. На міському кладовищі є могили її матері й сестри, але ідентифікувати їх наразі неможливо. Так само невідомим залишається місце поховання батька Леонтовича — священника Дмитра. Та й узагалі багато обставин життя і смерті композитора або плутані, або нез’ясовані.
Громадське поїхало в Тульчин, де з 1908 року мешкав композитор, та у Марківку, яка стала місцем його загибелі, щоб пролити світло на його історію.
Дружина соромилася біля нього грати
За словами директорки музею-квартири Леонтовича в Тульчині Світлани Лукашенко, у селі Монастирок під Немировом, де народився композитор, «від Леонтовичів нічого не залишилося».
Будинок батька в селі Шершні Вінницької області, де Микола провів дитинство, так само як і помешкання композитора в Покровську, згоріли понад 100 років тому. А от будинок у Тульчині з речами сім’ї, на щастя, збереглися.
До народження Миколи в родині Леонтовичів було п’ять поколінь священників. Свого часу Микола закінчив Шаргородське духовне училище, духовну семінарію у Кам’янці-Подільському, але династію не продовжив. У його свідоцтві про закінчення семінарії красуються трійки — і тільки за церковний спів п’ятірка.
Нотній грамоті, співу та грі на музичних інструментах його навчив батько — у молодості старший Леонтович навіть грав на віолончелі в оркестрі семінаристів і керував хором (у музеї-квартирі збереглося навіть фото цього оркестру — на ньому видно, що Микола дуже схожий на молодого батька).
Після семінарії Микола подався в учителі — викладав у сільських школах та училищах нинішньої Вінниччини. Паралельно здобув звання керівника церковного хору в регентському класі Придворної капели у Санкт-Петербурзі.
У цей час Леонтович встиг і знайти собі пару. Клавдія Жовткевич була дочкою священника із волинського села Підлісся. Вони познайомилися у 1901 році в селі Тиврів на Вінниччині. де Микола викладав у духовному училищі, а Клавдія саме гостювала у родичів. Наступного року одружилися, а у 1903-му вже стали батьками маленької Галинки. Наступні чотири роки Леонтовичі провели в Покровську, де Микола викладав у залізничній школі.
«У Покровську народилися його молодші діти — Надійка і Володимир. І от: син-немовля помирає, Клавдія дуже хворіє і довго лікується в Катеринославі. Леонтович керує робітничим хором, а його друг бере участь в антиурядових виступах. Це тягне за собою прискіпування поліції, через яке композитор із сім’єю переїздить у Тульчин», — розповідає Світлана Лукашенко.
Чому в Тульчин? Бо в місцевому жіночому єпархіальному училищі якраз було місце викладача музики та співів. А недалечко від міста служив священником батько.
У єпархіальному училищі, де вчилися дочки священників, Леонтович відразу ж організував хор. На його прохання дівчата привозили зі своїх сіл тексти й наспіви народних пісень, різноманітні етнографічні матеріали. Підписували улюбленому вчителю свої фотографії, вишивали йому гаманці — тепер це все в експозиції музею.
Нотні записи зібраних пісень Леонтович складав у спеціальну валізку, яка теж серед експонатів. За спогадами дочки Галини, коли батько відкривав валізу і програвав записи на піаніно, ніхто не мав його відволікати. Хіба що дружина тихенько приносила чай…
«Батьки Леонтовича мали гарний слух і голоси, чудово співали, як і його сестри. Тож він не терпів, коли хтось з учениць фальшивив у співі або грі на музичних інструментах. Не кричав, просто дивився на свою ученицю, яка взяла неправильну ноту, і увесь червонів. А дружина біля нього навіть ніколи не сідала за піаніно, щоб не дратувати чоловіка», — розповідає пані Світлана.
Леонтовичі змінили в Тульчині 7 квартир. У ту, де зараз розташований музей, вони в’їхали у 1918 році. Це була частина будинку єпархіальної канцелярії, який спорожнів, коли більшовики закрили жіноче єпархіальне училище.
У цій квартирі на 5 кімнат Леонтович написав третій, четвертий і п’ятий варіанти «Щедрика». На переконання Світлани Лукашенко, «Щедрик» уперше прозвучав саме в Тульчині — його виконав хор учениць Леонтовича на Різдво 1915 року в церкві єпархіального училища. А восени 1920 року композитор приймав у Тульчині хорову капелу свого друга Кирила Стеценка, яка на концерті в палаці Потоцьких виконала кілька творів Леонтовича.
«Після концерту Стеценко вже вкотре покликав Миколу Дмитровича переїхати, нарешті, у Київ. А той казав, що переїде, коли закінчить оперу “На русалчин Великдень”. Але закінчити не встиг», — каже директорка тульчинського музею.
У січні 1921 року Леонтович надів зшите Клавдією з обрізків сукна пальтечко, такі ж, дружининих рук, шапку і штани, узяв на дорогу калачів — і пішов з тульчинського дому. Планував на кілька днів — вийшло, що назавжди.
Коханка? Плітки!
На одній із фотографій учениць Тульчинського єпархіального училища, що зберігається в Марківці, є чорнява юна дівчина з розкішною косою. Надійка Танашевич — дочка священника із села Стражгород, що кілометрів за 8 від Марківки. Вона писала вірші, зналася на українському фольклорі, і саме їй Леонтович запропонував створити лібрето 2 і 3 акту опери «На русалчин Великдень». Опера писалася за казкою Бориса Грінченка, але змісту казки вистачило Миколі Дмитровичу лише на перший акт.
Чому Леонтович звернувся до сільської дівчини з поетичним талантом повітового рівня? Чому, приміром, не до Павла Тичини, який виконував обов’язки конферансьє на гастролях хору Стеценка і був добрим знайомим композитора? Або не до інших поетів?
«Періодично з’являються публікації, в яких Надію називають ледь не коханкою Леонтовича. Я вважаю це все плітками. Вона гарно співала, знала багато пісень, але щоб коханка?.. Він мав чудові стосунки з дружиною, яка коханка? Звернувся до Надії, бо, згадайте, який був тоді непевний час. Де було йому шукати тих київських поетів?» — запевняє директорка музею Леонтовича в Марківці Ольга Прокопенко.
Саме до Надії у Стражгород пішов Леонтович з Тульчина у січні 1921 року. Добирався пішки, ночував у знайомих на хуторах і в селах. І на дорогах, куди через тодішній розгул бандитизму навіть собаки боялися вибігати, не трапилася з ним ніяка халепа. Дійшов до Наді, працював з нею весь день над оперою, а після подався в Марківку, де на той час служив священником його батько і де ще з літа 1920 року мешкала його дочка Галина.
«Казали, що на похоронах Леонтовича був вінок від Надії Танашевич. Який вінок? Вона була з бідної багатодітної родини, навіть у найми з сестрами мусила йти. З яких грошей вона б той вінок купувала?» — каже Світлана Лукашенко.
І додає, що Галина ніколи не коментувала стосунки батька з попівною Танашевич.
Сама ж Надія згодом вийшла заміж за колишнього котовця, на прізвище Іванов. Народила двох синів, працювала у притулках для дітей на Вінниччині. Лібрето опери вона так і не дописала. Інформації про публікацію якихось її віршів немає.
Чекісти, міліціонери та вбивцяУвечері 22 січня 1921 року, коли Микола гостював у батька, якийсь чоловік попросився до них переночувати. Його пустили: де ж подорожньому шукати прихистку, як не в будинку священника? Під ранок цей чоловік убив композитора пострілом у живіт.Це — кістяк історії, яка за понад 100 років обросла деталями, які тепер і не перевірити. Наприклад, у музеї Марківки ми почули, що чоловіка привіз їздовий, якого теж пустили ночувати. Чоловік убив Леонтовича, з яким нібито спав у одній кімнаті, а їздовий тим часом зв’язав руки батькові Леонтовича, його дочці й сестрі. Подорожні пограбували будинок — забрали 127 карбованців і навіть спідню білизну — і втекли. Сестра Леонтовича, Вікторія, поїхала в сусіднє село по лікаря, але поки його привезла, Микола помер.У музеї в Тульчині історію розповідають інакше. Кажуть, руки Леонтовичам ніхто не зв’язував. Вікторія ні по якого лікаря не їздила, бо Микола помер чи не відразу. І спав убивця з композитором не в одній, а в різних кімнатах.За словами першої директорки музею Леонтовича в Марківці Ольги Каргіної, музейні працівники у радянські часи не акцентували на вбивстві композитора — зазначали, що смертельний постріл здійснив бандит, аби пограбувати родину священника.
Вже за часів незалежності знайшовся рапорт начальника Гайсинської повітової міліції до начальника Подільської губернської міліції. У ньому йшлося, що в ніч на 23 січня агент повітового ЧК Афанасій Грищенко убив 43-річного сина священника села Марківка Миколу Леонтовича, а 26 січня, коли міліція намагалася затримати Грищенка в містечку Теплик, він поранив міліціонера і втік.
У відповідь Гайсинська повітова ЧК запропонувала завідувачу Гайсинського повітового карного розшуку затримати Грищенка і доправити його у слідчу частину повітового ЧК. Чи знайшли Грищенка — невідомо.
Якщо Грищенко був чекістом, чому тоді він стріляв у міліціонера і втікав? Не ясно. Але якщо Леонтовича вбив таки чекіст, значить радянська влада вважала композитора ворогом. Тоді чому вона дозволяла йому жити в «буржуйських» 5 кімнатах? Чому 1 лютого 1921 року, на 9 день після загибелі композитора, влада дозволила київській мистецькій інтелігенції створити Комітет пам’яті Миколи Леонтовича?
І взагалі, за більшовиків у Києві композитор працював якийсь час при Народному комісаріаті освіти, у Народній консерваторії, організовував хорові гуртки.
«Але до приходу більшовиків Микола Леонтович мав тісні зв’язки з діячами УНР. Він входив до складу Синоду Української Автокефальної православної церкви. “Щедрик” та інші його твори в різних країнах світу виконувала хорова капела Олександра Кошиця, відряджена Петлюрою за кордон для посилення культурної дипломатії та збору коштів на армію УНР.
Капела з шаленим успіхом виступала майже у двох десятках країн Європи й Америки. І скрізь репрезентувала Леонтовича саме як українського композитора. Відтак влада могла сприймати Леонтовича як петлюрівця. А потім використала його творчість на свою користь», — говорить Світлана Лукашенко.
Під обеліском — точно Леонтович?
У Марківці нам показали нібито копію дивана, на якому помирав Леонтович.
Світлана Лукашенко в Тульчині заперечує: «Ось подивіться на оригінал дивану — навіть слідів від плям крові на ньому немає. А оббивку його ніхто не змінював, ви ж бачите, яка вона стара. Леонтовича вбили на ліжку, на ліжку він і помер. Про це йдеться у спогадах Гната Яструбецького, друга композитора».
Яструбецький, член Комітету пам’яті Леонтовича, спеціально їздив у Марківку — дізнатися подробиці загибелі Миколи. Він зібрав спогади й про похорон композитора.
Ховали Леонтовича 25 січня о 5-й вечора. Заметіль була така сильна, що й на крок уперед не було видно. Чи були на похороні дружина й дочки Леонтовича?
«У спогадах Яструбецького, завдяки яким ми знаємо обставини вбивства композитора, таких деталей немає», — говорить Світлана Іванівна.
Так само невідомо, чи батько особисто відспівував сина, чи це робив якийсь інший священник.
Свого часу про подробиці похорону можна було б дізнатися у Галини Леонтович. Але, як розповідає Ольга Каргіна, Галина неохоче йшла на контакт із музейниками.
Від музею композитора в Марківці до кладовища веде брукована доріжка. З неї до символічної могили Леонтовича завертає алея, обсаджена калиною, самшитом, плакучою шовковицею.
Обеліск, чотири гранітні стели, а над ними — нотний стан із нотами «Щедрика». Такий вигляд могила Леонтовича має після проведеного у 2016 році доброустрою.
«Отой обеліск у Марківці не є справжньою могилою Леонтовича. Композитор точно похований на старому кладовищі, але де саме? Ніхто ж аналіз ДНК не проводив», — говорить Світлана Лукашенко.
«Старе кладовище було дуже занедбане, по ньому корови ходили. Серед густих бур’янів на землі ми знайшли перевернутий камінь, на якому були написані ім’я Леонтовича, дати його народження і смерті», — говорить Ольга Каргіна, перша директорка музею в Марківці.
«Можна сказати, що камінь знайшли саме біля могили Леонтовича і з його допомогою ту могилу ідентифікували?» — запитую.
«А хто його знає, — відповідає вона. І додає: — Камінь мав форму обеліска. Ми його встановили на підвищення. Під час реконструкції він став основою сучасного обеліска».
Хустка серед пижикових шапок
У жовтні 1921 року Комітет пам’яті Леонтовича випросив, аби сім’ю композитора не виселяли з квартири у Тульчині. На той час там мешкала вдова, його дві дочки та сестри — Олена й Вікторія. (Батько Леонтовича, як і син, помер у 1921 році. Мама — ще у 1913 році).
Олена Леонтович давала в Тульчині приватні уроки музики. Вікторія виготовляла на продаж квіти з тканини. Клавдія обшивала сім’ю й шила людям на замовлення. Дочок вона відправила вчитися у Київ.
Вдова Леонтовича померла у 1936 році, обидві його сестри — у 1972 році. Донька Надія після навчання викладала в тульчинській музичній школі, померла у 1962 році. Галина до пенсії працювала бухгалтеркою.
Ні сестри, ні дочки Леонтовича не вийшли заміж.
«За кого їм було виходити? За чекістів?» — резонно зауважує Світлана Іванівна.
Посеред меморіальної вітальні в тульчинському музеї стоїть обідній стіл Леонтовичів. Тарілки й супниця з весільного сервізу, який колись на одруження Миколи подарував йому батько. На стінах — пейзажі Вікторії, на вішаку — хустки та шапочка когось із дівчат.
Тут же його піаніно. Лінійка, якою композитор від руки розліновував нотний стан. Ручки, якими він записував на ньому свої мелодії. Різьблена кафедра, за якою у єпархіальному училищі викладав Леонтович. Шкіряні крісла, в яких він відпочивав.
З фотографій у музеї Галина дивиться на нас застиглими сумними очима. У невиразній спідниці, простенькій кофтині, незмінно запнута хусткою. У цій хустці й у валянках вона була, коли номенклатурні діячі в пижикових і песцевих шапках проголошували промови на честь її батька й перерізали стрічки на відкриттях музеїв у радянський час.
Після вбивства Леонтовича чекісти вилучили сотні аркушів його нотних рукописів — їх не стільки редагували, скільки цензурували й спрощували. Нині знайти оригінали творів Леонтовича — велике щастя для дослідників.
У 2019 році, перебираючи нотні збірники Леонтовичів, у тульчинському музеї знайшли оригінал рукопису пісні «Зоре моя вечірняя» на вірші Тараса Шевченка. Невеличкий аркуш, дрібним маком розсипані ноти. У правому верхньому куті — підпис Леонтовича. У лівому — напис олівцем для виконавців: «Стиха». Немов прорвався до нас через усі радянські зачистки та спотворення.
