Волинська трагедія, що було насправді: Володимир В’ятрович про історію, політику, цифри, меми та «незручну» правду

Хто насправді винен у тому, що сталося на Волині у 1943-1944 роках? Що стало передумовою для кривавих подій? Які цифри називають політики та про що свідчать дослідження істориків? І чому на Волинських подіях так акцентують зараз? Володимир В’ятрович —про одну з найскладніших сторінок історії українців та поляків.

Сюжет із Володимиром В’ятровичем підготувало Громадське.

Про меми

10 років тому саме у студії Громадського Олег Царьов озвучив тезу про «волынскую резню», якою він, очевидно, хотів відповісти на всі важкі питання, відповіді на які не знаходив у своєму досить обмеженому радянською пропагандою розумі. Насправді цей мем важливий і глибший, тому що показує, як в Україні важку тему польсько-українського непорозуміння використовують дуже брутально, грубо, інструменталізують і політизують антиукраїнські сили. Дуже прикро, що цього не хочуть вловлювати наші західні сусіди. І не бачать, як ці їхні наративи, що розповідають, зокрема, і про трагічні сторінки нашої польсько-української історії, віддаються на використання таким людям як Царьов чи Колесніченко (це ще один активіст того часу). 

Для наших західних сусідів мало б бути певним застереженням, чому ці їхні тези в такому карикатурному вигляді підхоплюють відверті українофоби, до того ж люди чітко проросійські, прорадянські. Це ті люди, які, напевно, ніколи не хотіли б бачити незалежною і Польщу. І це показово, тому що демонструє, наскільки наші західні сусіди часом у цій темі просто засліплені, навіть не на одне око, а на два. І зовсім не бачать того, хто і як використовує цю тему в боротьбі проти всього українського. Ці інтереси не мають нічого спільного з бажанням розібратися з минулим, тим паче — з налагодженням українсько-польських стосунків.

Про спроби дискусії

Ми готові до дискусії. Ми хотіли б такої дискусії. Ба більше — я можу згадати, що був одним з організаторів спеціального майданчика для такої дискусії у 2014 році. Після перемоги Революції гідності, у березні, я став керівником Українського інституту національної пам’яті. Одним із перших моїх кроків було звернення до візаві з Польського інституту національної пам’яті із закликом налагоджувати співпрацю.

Одним з її елементів було створення неймовірно важливого майданчика — українсько-польського форуму істориків. Двічі на рік — раз у Польщі, раз в Україні — збиралися кільканадцять польських та українських істориків, які детально дискутували на конкретні теми. До прикладу, вересень 1939 року: що робили українці, що робили поляки, що робили політичні формування. Ми зіставляли дані одне одного, сперечалися. Кожен готувався до цього, напрацьовував якісь історичні матеріали, виставляв їх. Це було дуже цінно. І тривало десь до 2017 чи 2018 року. 

Коли я для себе почав відкривати джерела, зокрема про польсько-український конфлікт, то побачив, наскільки інша складається картина, якщо долучити ці українські джерела до тих дискусій про Польщу та Україну. І мені здається, що ми були на порозі дуже серйозних зрушень у розумінні цієї проблеми. 

Але ці зрушення не цікавили польських політиків, які зробили собі політичну кар’єру на тому, що в усьому нібито винні українці, і треба змусити їх оцінити польсько-український конфлікт саме так, як вони вважають за потрібне: засудити Бандеру, Шухевича, УПА. Їм не цікаво було, що зараз, можливо, відбудеться перегляд цієї теми. Тому почалося грубе втручання політиків у цю дискусію. Аж до того, що на одній з останніх наших нарад учасник дискусії, поважний професор, почав виступати з політичними заявами, вимагаючи від нас засудження певних дій української влади, чим просто шокував іншу частину поляків.  

Але врешті було поставлено крапку в цьому діалозі, тому що ухвалили закон про те, що цей конфлікт був геноцидом, здійсненим українськими націоналістами проти польського населення, і заперечення цього факту передбачає кримінальну відповідальність. Ми втратили цей майданчик. Після цього головними речниками теми залишаються польські політики.

Про термінологію та передумови

Термін «волинська різня» чи навіть «волинська трагедія» — неадекватний для оцінки того, що відбувалося. Не може йтися тільки про Волинь, бо конфлікт був набагато ширший географічно. І в основі лежить протистояння між обома національними рухами — українським та польським. Я впевнений, що є всі підстави говорити про українсько-польську війну. Головними акторами цієї війни були підпілля польське та підпілля українське, які ставили собі дуже конкретну політичну мету — опанувати території, які кожен з них вважав своїми. 

Коли в 1919 році ЗУНР програла війну з Польщею, коли в 1923 році території заходу України були визнані за Річчю Посполитою, Польща взяла на себе зобов’язання шанувати права національних меншин, зокрема українців. І нічого з того не було зроблено. 

Уся політика польської держави до 1939 року — це постійна асиміляція та її посилення. Це стосувалося знищення українських церков, це стосувалося освіти. Українці по суті вважалися громадянами другого сорту. Ти не міг отримати якусь посаду на державній чи військовій службі. І в такий спосіб Польща сама фактично виховала ціле покоління професійних революціонерів. Виростає критична маса людей, які мають потенціал, амбіції та розуміння: тільки тому, що їхні предки, їхні батьки буквально програли війну, їм тут не буде життя. І тому вони вирішують для себе — ні, вони програли війну, а ми візьмемо реванш. 

Коли розгортається Друга світова, головним виразником українського руху стає ОУН. Польський рух теж після падіння держави переформатовується у підпілля. Є політики, які вважають, що треба продовжити рух за відновлення Польщі. 

У 1941 році починається Німецько-радянська війна. Здавалося б, є всі підстави для обох національних рухів порозумітися, тому що ніхто з них не має своєї держави. Доречно було домовлятися, як разом боротися проти німців і, можливо, проти «совєтів».

Переговори тривають у 1941-1942 роках. Посередником у них виступив митрополит Андрей Шептицький, який прагнув запобігти протистоянню. Але переговори зайшли у глухий кут через питання територій. Безперечно, жодна зі сторін не могла посунутися. А коли вичерпуються політичні засоби, у гру, на жаль, входять військові засоби.

Тож почалося протистояння, яке переросло у масштабну війну між обома підпільними рухами, що обросла додатковими чинниками, як-от селянська війна, коли вже не про політику йшлося, а про помсту за те, що хтось, мовляв, отримав мою землю замість мене, бо його прислали сюди і за ним була польська держава, а ця земля мала бути моєю, вона мала прогодувати мою сім’ю. Помста за релігійні образи, соціальні образи, особисті образи. Усе це відбувається на тлі дуже брутальної Другої світової війни, коли межа між цивільним і військовим затирається, а воєнні злочини стають повсякденністю. 

Безперечно, моральна планка обох суспільств падає. І це вже не просто з’ясування політичних стосунків, не просто війна між двома підпільними арміями — це призводить до загального протистояння українців та поляків, села проти села. Тому така велика кількість цивільних жертв у цьому конфлікті.

Про цифри

Цифра у 100 тисяч —сакралізована, я б навіть сказав. Її легко запам’ятати. Це справді на рівні мему. Проблема в тому, що ніхто не рахував насправді. Важливіше, що ця цифра вже є в усіх потрібних документах, які стосуються цієї теми, ухвалених польським парламентом. 

Є єдина спроба підрахунку жертв польсько-українського конфлікту, яку на базі усних свідчень, записаних у 1990-ті роки, робили Владислав і Єва Семашки. За їхніми підрахунками, у цьому конфлікті було близько 30 тисяч жертв з польського боку. Попри те, що там безліч помилок, на які вказували і польські історики, і українські. Але інших конкретних підрахунків ніхто не вів.

В Україні зараз відбувається дуже серйозний проєкт на базі УКУ, де на основі методології, опертої передусім на документи, відбувається верифікація жертв поіменно. Наразі здебільшого зосередилися на українських жертвах — це теж важливо, тому що з польського боку вже сакралізується співвідношення цифр 100 тисяч проти 5 тисяч. 

Так, за підрахунками УКУ, які ще не закінчені, вже встановлено близько 30 тисяч убитих українців. Це показує зовсім інше співвідношення. Впевнений, що вони теж будуть братися за підрахунок польських жертв цього конфлікту. Я сам бачив чимало документів, які ще в ті роки творилися підпіллям, що підраховувало кількість цих жертв. Ішлося десь про 15 тисяч убитих у 1943-1944 роках на Волині. Тобто справді йдеться про велику кількість, про десятки тисяч людей з обох боків. Мені здається, що найбільший вияв поваги до загиблих — це якраз назвати імена. 

Про політизацію 

Насправді ця тема почала входити в польський політичний порядок денний десь на початку 2000-х років. І це пов’язано з іншою історичною дискусією, яка відбулася тоді в Польщі, і з трохи глибшими стереотипами, уявленнями поляків про самих себе. 

Польське суспільство завжди було впевнене, що вони — найбільші страждальці у світовій історії, і це показують усі соціологи. Колись Міцкевич сказав, що Польща — це Христос серед народів, говорячи, власне, про розділену Польщу ще у XVIII столітті. Це впало на дуже родючий ґрунт. І досі абсолютна більшість поляків упевнені, що вони —той народ, який найбільше постраждав, до прикладу, у Другій світовій війні. Хоча, очевидно, історія говорить про інше.

Ця частина менталітету зазнала атаки десь на початку 2000-х років, коли почалися дискусії про участь поляків у знищенні єврейського населення в роки Другої світової війни і потім, коли вже війна ніби закінчилася, але все одно відбувалися погроми євреїв. Найгарячіший скандал розгорнувся довкола подій у містечку Єдвабне, яке ще до приходу німців місцеві поляки вирішили зачистити від єврейського населення. 

Ця дискусія настільки гаряче охопила польське суспільство, що захиталися підвалини. Вона шокувала значну частину польського суспільства, яке шукало приводу повернутися до звичної ролі страждальців. І тут з’являється тема — Волинь. І починається нова хвиля, присвячена Волині. Вона дуже швидко політизується, дуже швидко доходить до рівня парламенту і президента. 

Хоча в тій першій хвилі політизації в принципі ще дотримувалися певних стандартів, які могли поставити нормальну, правильну, тверезу крапку в цих політичних дискусіях. Тоді було ухвалено спільну заяву двох парламентів — українського та польського — із засудженням того, що сталося, була спільна заява двох президентів, спільне відкриття пам’ятників. Здавалося б, усе. 

Але ні. Вони зрозуміли, що ця тема набула звучання, і почали знову її насичувати. Цей епізод Другої світової війни, точно не найкривавіший, почав заслоняти собою все інше. Окрім того, наратив Волині почав витісняти наратив Катині. І знову ж таки, незалежно від того, була на самому початку якась російська роль чи ні, це виявилося їй на руку. І очевидно, що росія це підхопила. Вона теж тим бавилася, резонувала. Але неправильною є теза про те, що нібито це все придумала росія. На жаль, це резонанс від польського суспільства, який росія використовує.

Про уроки

Як на мене, ключовий урок польсько-українського протистояння — це те, що ним скористається третя сторона. Зараз ця третя сторона є колосальною і дуже серйозною загрозою не тільки для України, а й для Польщі. Тож замість того, щоб шукати якісь претензії та обґрунтовувати їх, не будьмо як герої фільму Don’t Look Up, звернімо свій погляд на Схід і побачмо, що реальна загроза іде звідти.