Свято вірив у Перемогу: спогади про загиблого Героя України Андрія Вовка з Нововолинська
Загиблий захисник Андрій Вовк народився 1983 року в Нововолинську і був меншим із двох дітей – мав сестру Олену. Мама хлопця на той час працювала на місцевій бавовняно-прядильній фабриці, тато був музикантом духового оркестру міського Палацу культури. Спочатку хлопець навчався в міській гімназії, а після 9 класу перевівся в нинішній ліцей №7, де отримав атестат зрілості. Закінчивши школу, він став студентом електромеханічного коледжу, вивчившись на електромеханіка.
Спогади про загиблого Героя, пише ВСН.
«Вірте в ЗСУ, допомагайте їм, вірте в Нас, моліться за Нас та Україну, і у Нас усе вийде, бо Бог, і правда на нашому боці», – сказав рідним на прощання.
«Він сам себе виховав патріотом та людиною дії»
«Син з дитинства був дуже і дуже добрим, людяним та цілеспрямованим хлопчиком, завжди добивався поставленої цілі. Поважав старших, захищав менших, завжди старався допомогти кожному, хто потребував допомоги. Понад усе він любив свою Батьківщину та свою родину, був справжнім патріотом, вірним сином рідної землі. Він сам виховав у собі почуття відповідальності й безмірної любові до своєї родини та країни, цінував дружбу, мав багато друзів, для яких його смерть – дуже важка втрата. Усі, хто його знав, говорять про нього тільки хороше», – зі смутком у голосі розповідає мама Героя.
«А ще Андрій завжди був хорошим сином, братом і другом. Дуже світлим, добрим, позитивним, наполегливим, рішучим та енергійним. Він завжди про нас опікувався, хвилювався, коли бачив, що ми чимось засмучені, брав на себе усі негаразди й проблеми. Він ніколи не сидів на місці, постійно перебував у русі, займався спортом, любив музику, риболовлю, багато подорожував, завжди прагнув спробувати щось нове. Це була унікальна людина. За що не брався, все у нього виходило. Треба було лише побачити й відчути його енергетику. Поруч із братом мені завжди було легко й комфортно. Веселий, дотепний та усміхнений, – він був душею будь-якої компанії й ніби магнітом притягував до себе людей», – доповнює неньку Лєна.
Миротворча місія в Іраку і початок вторгнення
Після закінчення технікуму юнак пішов в армію, а відслуживши строкову, у 21–річному віці підписав контракт на участь у миротворчій місії в Іраку. Побував там двічі. Повернувшись додому, спочатку трохи таксував, ходив у плавання, а потім, отримавши посвідчення водія-далекобійника, поїхав на заробітки за кордон. Об’їздив, практично, всю Європу. Одночасно Андрій заочно навчався у Східноєвропейському університеті у Луцьку, куди вступив у 2011 році. Універ він закінчив у 2017-му, отримавши фах юриста. На той час уже мав 35 років.
Повномасштабна війна захопила Андрія за кордоном. Та, дізнавшись, що на Україну насунула російська орда, а під Києвом з’явилися ворожі танки, артилерія та бетеери, він довго не роздумував й уже ввечері, 24-го лютого, був на кордоні. Звідти зателефонував сестрі й сказав, що повертається, бо мусить бути у своїй країні, мусить її захистити.
Додому приїхав уночі. У місті лунала повітряна тривога. Тож, зайшовши у квартиру і залишивши речі, пішов у підвал, де ховалися сусіди. Передавши сусідці пакет продуктів, сказав, що йде захищати країну. Попросив лише, щоб не казала про це матері. Не хотів, аби ненька плакала й переживала.
Свято вірив у нашу Перемогу
«Сусідка просила, щоб не йшов, адже повістки у нього не було. На те Андрій відповів: «Хто, якщо не я? Це моє рішення. Я так вирішив. Ми помстимося й зупинимо ворога». Він був дуже принциповий, завжди мав власне бачення ситуації, мав свою думку, яку завжди відстоював. «Вірте в ЗСУ, допомагайте їм, вірте в Нас, моліться за Нас та Україну, і у Нас усе вийде, бо Бог, і правда на нашому боці», – сказав на прощання. Він був ідейним патріотом, свято вірив у нашу Перемогу, вірив, що ми здолаємо ненависного ворога», – згадує слова брата Олена.
Наступного ж дня після повернення в Україну чоловік уже стояв на порозі військкомату. Його зарахували до третьої стрілецької роти 55 батальйону 100-ї окремої бригади територіальної оборони, хоч Андрій дуже хотів потрапити в аеророзвідку. Навіть пройшов відповідні курси з керування мавіками та великими дронами. Кілька місяців він зі своєю бельгійською вівчаркою Джелою перебував на кордоні з Білоруссю.
Про те, що син на війні, а не десь за кордоном, як вона думала, Наталія Іллівна дізналася аж через чотири місяці. Лише потім Андрій зателефонував їй і зізнався, що став на захист Батьківщини, а найперше – родини, адже в перші дні війни існувала серйозна небезпека рашистського прориву західного кордону. А він не хотів, аби на його землю прийшли російські нелюди й убивали, грабували та ґвалтували його рідних.
Декілька разів він навідувався на вихідні додому, а на початку квітня 2023 року бійці 100-ї бригади ТРО отримали наказ передислоковуватися для виконання бойових завдань на Луганщину. Перед від’їздом на «нуль» Андрій попросив маму, поки він здобуватиме перемогу, тимчасово прихистити його Джелу.
Контузія
Воювати їм випало в районі Серебрянських лісів, «Ліс чудес», як називають його українські захисники, завжди був місцем жорстоких і кривавих боїв. В одному з них 11-го квітня Андрія контузило.
«Він лежав у госпіталі в Сумах, а ми про це навіть і не знали. Повідомив нам брат про це лише через два тижні. Контузія була досить сильна й не минула для нього безслідно, бо після виписки вже не дочував на одне вухо. 11 число для нас взагалі дуже скорботне: 11-го квітня Андрій був поранений, а 11-го жовтня – загинув. І навіть тоді він казав, що не жаліє, що приїхав. Коли ми телефонували й питали, як він, заспокоював, повторюючи, що все буде добре.
Спілкуючись із ним по вайберу, я дякувала йому та його побратимам, а він відповідав: «Дякувати нам не треба, захист своєї Батьківщини – святий обов’язок кожного справжнього чоловіка». Брат був такий упевнений, що повернеться з перемогою, що ми й досі не можемо повірити, що його більше не буде з нами. У нього були мрії, були плани на майбутнє, але клята війна всьому завадила», – ділиться наболілим сестра Героя.
Коли закінчувалися патрони, ішов у рукопашну…
Після госпіталю Андрій повернувся у свій підрозділ, який стримував ворога поблизу села Білогорівки, що фактично було для орків прямим шляхом до виходу їхніх військ на кордон регіону. Тактика ворога змінювалася, а от «асортимент» – той самий: вогневий вал, «м’ясні» штурми або артпідготовка, після якої в атаку йшла піхота.
Суттєвою проблемою стали дрони, які постійно висіли над позиціями наших захисників. А на початку жовтня російські окупанти активно стали застосовувати хімічну зброю, випалюючи навколишні ліси та позиції наших захисників. Через ці хімічні атаки збільшувалася кількість пожеж, які нашим воїнам доводиться гасити під обстрілами. І завжди Андрій був у перших рядах, проявляючи нечувану відвагу та відчайдушність. Коли закінчувалися патрони, ішов у рукопашну…
Загинув Андрій Вовк із позивним «Пуля» 11-го жовтня 2023 року при відбитті російського наступу поблизу села Діброва в Луганській області.
15-го жовтня 2023 року шахтарський Нововолинськ оплакував відразу двох Героїв: Андрія Вовка та його друга Івана Вознюка, які загинули в одному бою. Вічний спочинок Герой України знайшов на монастирському кладовищі в Низкиничах.
«Він був справжнім, цвяхом, який тримав родину та Україну»
28-го червня 2024 року Президент підписав указ, яким «за особисту мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові старшому солдату Андрію Богдановичу Вовку надано звання «Герой України» зі врученням ордена «Золота Зірка» – (посмертно)». Він також нагороджений відзнакою «Почесний громадянин міста».
«Андрій завжди був справжній, щедрий душею та безвідмовний у всьому, особливо для родини. Треба було кудись поїхати, – він перший. Допомагав, піклувався, вітав зі святами. В нашій родині він був подарунком Божим, заводієм і тим цвяхом, який її тримав. Спілкуючись в міру можливості, з передової писав: «Не переживайте, Україна переможе! Перемога буде за нами! Ми тих рашистів доб’ємо й будемо вільні та незалежні. Пройшов Ірак, пішовши на війну, як справжній чоловік, добровольцем, він знав, що таке це таке, але не злякався, повернувся в Україну, щоб її захищати.
На мою думку, це перш за все – патріотизм у душі. Він усвідомлював, що він – мужчина, а за ним – родина, яку треба боронити. Сьогодні віддати життя за ідею, зможе далеко не кожен, а молодим тим більше. В нього теж були мрії, були плани на майбутнє, але був і обов’язок захисника. І він з честю його виконав до кінця. Для нашої родини – це непоправна втрата і вічний біль…», – запевняє рідна тітка Героя Лариса Богира.
«Коли нам повідомили, що Андрію надано звання «Герой України», ми плакали. Дуже хотіли, щоб цю нагороду він отримав особисто, адже він був Воїном з великої букви. Свою любов до рідних та Вітчизни доводив на ділі, він найкращий серед нас – приклад для всіх. Зараз багато людей підходять і дякують за сина та брата. Вони захоплюються Андрієм, його мужністю та відвагою, дехто хоче бути схожим на нього. Він як був, так і залишається мотиватором ідеї та людиною натхнення. Ми живемо заради пам’яті про Андрія і стараємося бути такими ж сильними, яким був він. Він не жалівся, не нарікав та постійно повторював: «Україна – в моєму серці, і мій обов’язок – її захистити». Про нього можна говорити й говорити, хочеться, щоб було більше людей, схожих на нього», – закінчує розповідь про брата Лєна.
P.S. Матеріал присвячено річниці загибелі Героя.
Автор Валентина Савчук
