«Хорошим боксером неможливо бути, якщо відсутнє мислення»: володимирчанка стала взірцем для багатьох чоловіків

Народилася Юлїя Семко на Донеччині, в місті Макіївка. Після закінчення школи стала студенткою Донецького державного інституту здоров’я, фізичної культури і спорту, де отримала спеціальність тренера, а потім здобула фах керівника освітньої установи або закладу в Донецькому національному університеті імені Василя Сухомлинського. Цю тендітну і вродливу жінку з чарівною посмішкою важко уявити на боксерському рингу, але тим не менше, бокс – це не лише улюблена робота, а й справжнє хобі, без якого вона просто не мислить свого життя

Про це пише ВСН.

Нині Юлія Семко – тренер із боксу БК «Фенікс, Володимирської ДЮСШ імені Зінкевича, майстер спорту зі спортивної акробатики, призер і переможець багатьох різноманітних турнірів та чемпіонатів різних рівнів зі спортивної акробатики, суддя міжнародної категорії, яка виховує майбутніх чемпіонів. 

На Волинь родина Семків переїхала в 2014-му році, коли на Донеччині відбувся так званий «референдум» і Донецьк захопили бойовики та російські найманці. Чоловік Юлії Іван – військовий, служить у ЗСУ. Жінка дуже пишається своїм обранцем, який незважаючи на те, що перебуває на нулю, нещодавно закупив нагородну атрибутику для турніру, який проходив у Володимирі в лютому нинішнього року, зібравши 11 команд з Волині та Львівщини. До речі, познайомилися вони теж завдяки спорту, – Іван раніше захоплювався фехтуванням, але не професійно, а так, для себе.

Ніколи не сприймала за чисту монету казочки про «злих бандерівців»

Юлія почала займатися спортом ще з раннього дитинства, але це був не бокс, а акробатика. Про професійний спорт вона тоді теж не замислювалася. Навчаючись у школі, юнка мріяла стати українським філологом. Тому, крім виконання обов’язкових шкільних завдань, вивчала мову самостійно, багато читала, цікавилася минувшиною українського народу, його звичаями і традиціями.

«Навчання в нашій школі, як і у всіх інших східних та південних регіонах України, велося суто російською. Українську мову ми вивчали на такому ж рівні, як тут, на Заході, вивчали російську та інші іноземні мови. Та я з дитинства захоплювалася творами класиків української літератури – Тараса Шевченка, Лесі Українки, багатьох сучасних українських письменників», – пояснює Юля своє досконале володіння нашою солов’їною мовою. 

В Західній Україні вона часто бувала й раніше, приїздила на змагання, тому на відміну від деяких своїх земляків, ніколи не сприймала за чисту монету казочки про «злих бандерівців» з телевізора. 

«Як сталося, що я захопилася таким не звичним для жінок видом спорту, як бокс? І у школі, і у вузах я багато часу й уваги приділяла фізичній підготовці, зокрема – спортивній акробатиці, де досягла вагомих результатів, маю звання «Майстра спорту» з цього виду. І поряд із залом, де ми зазвичай тренувалися, був зал боксу. Тож одного разу тренер боксерів запропонував мені з подругами спробувати себе й у цьому виді спорту. Я спробувала, і мені це дуже сподобалося. В той час мені виповнилося 17 років. І хоч я вже була готовим спортсменом із хорошою фізичною підготовкою, робити кар’єру професійного боксера, було трохи запізно.

Звичайно ж, я брала участь у різних боксерських турнірах, у тому числі й у національних, була призером України, але якихось більш вагомих результатів не досягла. Натомість стала тренером, а згодом суддею міжнародної категорії. Судити стала з 2014–го року. Першу суддівську зірку здала в 2016-му, другу – в 2019-му, а третю і найвищий ступінь суддівства – в 2021-му. За цей час взяла участь у семи континентальних чемпіонатах», – згадує Юля. 

«Найважче здобути перемогу над собою»

Вона й не думає зупинятися на досягнутому і не прагнути чогось більшого. Вважає, що всі її досягнення ще попереду, як особисто для неї самої, так і для її вихованців. За ці роки вона об’їздила майже пів світу, побувала в багатьох країнах, брала участь в багатьох найрізноманітніших турнірах і чемпіонатах як у якості судді, так в якості тренера.

«Дуже хочу і роблю все для того, щоб хтось із моїх вихованців зміг проявити себе на олімпійських іграх. Хотілося б також взяти участь в олімпійських іграх і мені особисто, хоча б у якості судді. Це і є моя найзаповітніша мрія. Що для мене, як для жінки найважче у боксі? Найважче мабуть, було здобути перемогу навіть не над суперником, а перемогти себе, адже бокс важкий вид спорту не лише в фізичному, але й в моральному плані. Тому дітей на бокс беруть лише з десятирічного віку», – пояснює тренер. 

Від своїх вихованців вона вимагає самовдосконалення, а найперше – дисципліни, не пропускати тренувань і постійної праці над собою. Від батьків – підтримки й розуміння своїх дітей. Звичайно, не всі з її підопічних будуть чемпіонами та зірками спорту, але всі вони найперше мають стати самодостатніми людьми, виховувати себе і прагнути чогось досягати в цьому житті. 

На думку Юлії, успіхи дитини найперше залежать від моральної підтримки з боку батьків. Лише тоді можна розраховувати на якийсь результат. Тому вже з першого року своєї роботи у Володимирі, підопічні Юлі вже були призерами чемпіонатів України. А в 2019-му році її вихованки Маша Любух та Іра Боярин побували на міжнародній олімпіаді в Марокко, де Маша посіла перше місце, а Іринка – третє. 

До речі, на Волинь Юлія Семко приїхала вже тренером із досвідом, і її вихованці на Донеччині теж ставали призерами різних всеукраїнських чемпіонатів. І хлопці, і дівчата були постійними учасниками поєдинків і турнірів, багато з них виконали нормативи кандидатів у майстри спорту. 

«На початку лютого 2019-го року троє моїх дівчат у складі української збірної взяли участь у чемпіонаті, на якому я була суддею. Кожна з них провела по два поєдинки, але, на жаль, у фінал вони не потрапили, привезли додому три срібла. І зараз із золотих і срібних призерів формуються команди для участі в Чемпіонатах Європи, світу та в міжнародних. Щодо інших захоплень, то для них у мене просто не вистачає часу, бо з одного боку я – тренер, а з іншого – суддя, тому це і є моє хобі. І тут теж вимагається певна кількість знань,особистого вдосконалення, знання мов та все інше», – зауважує жінка.

Син – найбільша гордість мами 

Найбільша гордість Юлії – її 12-річний син Давид, який наслідуючи маму, теж захопився боксом і вже демонструє чудові результати. Наприклад, під час Чемпіонату ФСО «Спартак», який з 29 квітня по 3 травня проходив у Мукачево, Давид Семко та його друг Артем Гнатюк вибороли кубки і стали бронзовими призерами.

А в 2023-му році Давид та Гліб Іванчук на Всесвітній гімназіаді в Ріо-де-Женейро (Бразилія) здобули золото та срібло відповідно. А вихованка Юлі Ангеліна Мелех стала чемпіонкою України та представляла країну, посівши п’яту сходинку на Чемпіонаті Європи в Маріборі (Словенія). Проте, як і кожна дитина, син потребує материнської уваги й турботи, адже тато – на війні. Тож мамі доводиться перебирати на себе і його обов’язки, хоча якогось поділу на «чоловічу» чи «жіночу» роботу в їхній сім’ї ніколи не було.

«Я їду кудись на змагання, то все що стосується, хати сина, кухні – на Іванові, і навпаки – їхав на досить тривалий час чоловік, залишалася я. Не так часто бувало, щоб удома ми бували всі разом. Тому взяти, приміром, викрутку і щось підкрутити для мене ніколи не було проблемою», – ділиться секретами сімейного побуту жінка.

«Бокс – не лише вміння помахати кулаками»

Тренерів із боксу серед жінок практично майже немає, оскільки цей вид спорту вважається чоловічим. І багатьох це дивує. 

«Дуже часто я стикалася з ситуацією, коли батьки приводять синів на бокс, побачивши мене, спочатку насторожувалися. Мовляв, як так, що тренер – жінка. Багато-хто вважає, що бокс – це чоловічий вид спорту. Тож і тренувати й готувати спортсменів до змагань нібито теж – прерогатива сильної половини людства Та згодом, коли бачили, що їхні нащадки стають кращими, починають читати книжки, адже я від своїх підопічних вимагаю значно більше, ніж чоловік, починають співпрацювати.

Якщо хтось думає, що бокс – це вміння помахати кулаками, що б захистити себе, то глибоко помиляється. Хорошим боксером неможливо бути, якщо в тебе немає мислення. Тому я спонукаю дітей до того, щоб вони не лише зміцнювали себе, але й краще вчилися, багато читали, розвивалися. До того ж, серед них були й такі», що їх і дітьми важко назвати. Найстаршому з моїх вихованців було 50 років», – посміхається Юлія. 

За її словами, вона тренує не лише володимирських боксерів, дехто з вихованців їздить на тренування до неї з сусіднього Нововолинська. Кажуть, що у місцевих боксерських клубах себе не знайшли. 

Останній місяць вихованці Юлії освоювали нову для себе професію – суддя та рефері з боксу, адже суддею бути не легко. Це і вивчення правил боксу ІВА, і практичні напрацювання, і , як підсумок, – обслуговування турніру. Краща оцінка суддям – це задоволені спортсмени та тренери. Діти були просто в захваті від турніру, де мали змогу провести конкурентні бої та пройти суддівську практику. 

«Воювати все одно доведеться»

«Чи вважаю я себе самодостатньо реалізованою особистістю, яка досягла всього чого хотіла? На мою думку, немає меж людській досконалості. Людина повинна вдосконалювати себе постійно, бо, якщо вона каже, що всього досягла і може спочивати на лаврах, то це велика помилка. Дуже хотілося б, щоб у нашій країні щось змінилося, щоб люди трохи по-іншому сприймали все, що зараз відбувається, цінували те, що мають, і вірили в нашу перемогу», – висловлює побажання боксерка.

Жінку-тренера, коханий якої воює від початку неоголошеної війни на сході, дуже обурює те, що деякі чоловіки, замість того, щоб стати на захист своєї країни, ховаються, виїжджають за кордон та створюють прийомні сім’ї, беручи на виховання чужих дітей, аби лише їх не забрали на фронт.

«Не хочеш воювати за свою країну, будеш воювати за чужу. Це відповідь тим хто каже: «А що, якщо я піду, війна закінчиться?». Мобілізація на окупованих територіях зараз у розпалі. Воювати все одно доведеться, але питання – за кого?.. Впаде Україна, будуть чоловіки далеко не консульства польські штурмувати», – зауважує Юлія.