«Очі над ціллю – можемо працювати»: опублікували спецрепортаж з позицій мінометників 100 бригади

Серебрянський ліс. Це – ботанічний заказник місцевого значення на Луганщині, який простягається від Ямполя аж до Кремінної. «Ліс чудес», як його називають військові. Щоправда – лісу там майже не залишилось – скошені градами стовбури дерев, спалені машини та глибокі вирви від снарядів. Два роки поспіль Серебрянський ліс – одна з найгарячіших точок лінії фронту, яку активно штурмують російські окупаційні війська, а наші збройні сили дають їм гідну відсіч.

Знімальна група «Сили правди» побувала на позиціях мінометників волинської 100-ї окремої бригади.

У Ямполі знімальну групу зустрічає Олександр. Пересідаємо в його авто, бо наше розбитими лісовими дорогами не пройде. Майже годину їзди, лобове скло – у тріщинах, через які погано видно дорогу, кузов автомобіля пошкоджений осколками, та й загалом – пікап рипить так, що складається враження, наче він зараз на ходу розвалиться. Дорогою – знайомимось і розпитуємо що, де і як. Сашко досить сором’язливий, чітко відповідає на питання. Каже – мінометникам 100-ї бригади немає чого жалітись на умови…

«Ми то ще так: відпрацювали, поїхали помилися, ми працюємо ще в таких дуже комфортних умовах. А от ті хлопці що в окопах сидять місяцями в воді, штурмовики… ну там люди просто не витримують», – розповідає мінометник Олександр. 

Заїжджаємо на позиції мінометників. Цей розрахунок працює з «іграшками» калібром 120 міліметрів. З бліндажа хтось визирає і гукає швидше спускатись. Під землею, маленька кімнатка 3 на 3 метри.

Хтось з хлопців завчасно поставив закипати чайник на каву. Кажуть – до них рідко навідуються гості.

«Ми займаємось знищенням легкої броні і піхоти. В більшості ми прикриваємо свою піхоту при штурмах. А так наша задача – знищення легкої броні. Командир розрахунку сидить корегує вогонь. Це постійно залежить від льотчиків – які вони дають дані, відповідно ми постійно корегуємося, щоб попасти в ціль. Навідник – біля прицілу наводиться, щоб міномет стріляв. Є також номер обслуги, який споряджає міни і кидає в ствол, а також водій, який відповідає за автомобіль, доставку розрахунку на позиції, з позиції і в разі чого – евакуації», – розповідає командир мінометного розрахунку Микола.

Навідник Іван розповідає, у чому полягає його робота.

«Моя робота в основному залежить від командира. Наша розвідка дає координати. Командир цифри мені розрахує. Я вже на прицілі вводжу дані мені координати і так працюємо. Мені допомагає номер обслуги – ми там наводим номер вульки. Після першого пристрілу – вводим похибки і так працюєм. Залежить все від ситуації на лінії фронту. Якщо йдуть штурми, то дуже багато, а коли немає штурмів, то ми в основному працюємо по цілях, які нам дають зі штабу. Все залежить від лінії фронту», – розповідає Іван.

Відразу ж після того, як відпрацював міномет, хлопці чекають підтвердження від аеророзвідки, яка в режимі реального часу підтверджує попадання і корегує координати для наступного пострілу.

Тут хлопці отримують по рації команду: «Очі над ціллю – можемо працювати!»

Бійці оперативно одягають бронежилети і каски, тим часом Микола, отримавши координати зі штабу – робить розрахунки. Хлопці розкривають міномет і починають наводитись для роботи. Показують журналістам свою бойову гармату – міномет українського виробництва, калібром 120 мм.

Заряджають міну і по команді здійснюють постріл. З мінометного стволу виходить дим з характерним запахом.

Номер обслуги готує наступну міну. Усі завмирають… Без передиху – відправляють окупантам ще одну міну, відновлюють міномет до повної бойової готовності, наводяться і – поспішають в укриття, адже їм – частенько «прилітає» у відповідь.

Тепер можна видихнути. Командир отримує підтвердження і показує нам на планшеті картинку від аеророзвідників з точкою ураження сил противника. Обидві міни спрацювали чітко. Це – стандартний алгоритм роботи мінометного розрахунку, який щодня відправляє по позиціям окупаційних військ від 14 до 60 мін.

«Отримуємо кайф, коли дивимось стріми, коли попадаємо по цілі, коли зі штабу приходить СМС зі словом «дякую». А взагалі в нашій роботі все класно – класний колектив, класне командування та й робота йде класно», – каже мінометник Леонід.

У кожного своя історія до повномасштабного вторгнення. Ніхто з хлопців не мав досвіду у бойових діях і вже точно – не думали, що доведеться стати мінометниками. Леонід займався вкладанням бруківки, Олександр – продавав запчастини в компанії – офіційному дилері John Deere, а командир мінометного розрахунку Микола – на агрофірмі.

«Ця мінометка не є так довго. Вона створена буквально 8 місяців тому. До того я був у батальйоні в мінометній батареї. Постачання, забезпечення у нас нормальне. Постійно і нормально привозять харчування, воду питну. Всього вистачає. Відпочивати також встигаємо, бо ми міняємось буває 4 дні тут 4 дні на місці ППД. Буває 3 дні. Цього достатньо, щоб помитися, попрати, відпочити, відіспатись», – каже командир мінометного розрахунку.

Хлопці кажуть, що не відчувають різницю між тими, хто потрапив в бригаду добровільно, а кого мобілізували.

«Питання відносне. Є люди, які попадають сюди в колектив і навіть якщо він до цього якось нейтрально відносився до війни, то коли він попадає в колектив де всі вмотивовані, то він перевиховується. Ну але те, що робить ТЦК, то часом трохи за межами закону. Але їх теж поставили в рамки такі, що вони мають то робити. Саме перше, я думаю держава має проводити правильну роботу, пропаганду. Бо людям треба доводити інформацію, бо люди бачать одну картинку – корупція і так далі. А по новинах кажуть – що в нас все класно. Воно в них якось не складається. Бо думають, що якщо в нас все класно, то я не хочу воювати за цих корупціонерів. Тому і маємо такий результат. Треба толкових людей багато, бо треба робити роботу. Бо поналовлюють людей там під магазинами, але від них не вдасться багато результату отримати», – розповідає мінометник Олександр. 

Командир мінометного розрахунку додає: є такі бригади, які зайшли від перших днів і вже тут 2 роки воюють.

«В чому у нас є потреба… в нас не вистачає людей – це перше. І друге – не вистачає автомобілів. Дуже багато автомобілів знищується», – зауважує Микола.

За кавою розповідають про своє буденне життя на позиціях, про те, як сумують за родинами і діляться планами на майбутнє. Однак жоден з мінометників не проронив ані слова про те, що він втомився, про те, що хотів би демобілізуватись і в цей момент полишити військо. Адже всі вони – добровольці, які з початку війни самі зголосились і взяли до рук зброю, а тому – не полишать відправляти «подарунки» окупантам допоки не почують у рацію омріяної фрази: «Хлопці – Перемога!»