Контрабанда залишається важливою «галуззю» економіки прикордонних районів Волині?

Контрабанда залишається важливою «галуззю» економіки регіону. Населення прикордонних районів Волині не бачить для себе альтернативної зайнятості.

У дрібній побутовій контрабанді, що міцно ввійшла в життя мешканців прикордонних регіонів, насправді немає нічого дивного. Це явище навіть не завжди можна класифікувати як допустиме зло. У такий спосіб люди лише намагаються вижити. Ба навіть держава не в програші, товари часто легально купуються в магазинах, виробник отримує прибуток, а податки надходять у бюджет. Погане в іншому. І стосується воно найперше самої держави, яка дозволяє розганяти масштаби контрабанди й толерує в ній своїх ставлеників. Адже саме їхня участь у процесах породжує і корупцію, і тіньовий бізнес від підпільного виробництва до нелегальної торгівлі та, що головне, закладає бомбу сповільненої дії під цілий прикордонний регіон, а це загрожує справжньою гуманітарною катастрофою, – пише видання Тиждень.

Історія контрабанди давня як світ. Її підґрунтям є банальна різниця в ціні на товари по різні боки кордону. Бажання цим скористатися притаманне як цивілізованим народам, так і не дуже. Першими контрабандистами в новітній історичний період на територіях, про які йтиметься, а саме землях Волині, були якраз не українці. Скористатися можливостями додумалися поляки, коли їхня економіка наприкінці 1980-х наказала довго жити. Перші каравани із забитими під зав’язку маленькими фіатиками, проломивши кордон, повезли в Україну все, на що була багата тодішня Польща: розчинну бурякову каву «Інка», жуйки з фантиками, джинси-«варьонки», светри та інший крам. В Україні на вторговані гроші поляки затарювалися вже ціннішим товаром: електротехнікою, замками, інструментом, халатами й навіть мельхіоровими виделками. Все це тривало недовго, бо українці, натхненні прикладом, самі кинулися постачати сусідам товар. З часом, коли за роботу почали розраховуватися чайниками, порцеляною чи ковдрами, вибору просто не залишилося. У якийсь момент попит став вносити свої корективи й на зміну продукції радянської промисловості, запаси якої зміліли, прийшли «вічні цінності»: цигарки, горілка та пальне. Нині вони все ще в тренді, хоча жадібність таки зробила своє. Щоб збільшити заробіток, українці почали масово переходити на неліцензійний алкоголь, і коли по той бік кордону раптом кілька людей померло, поляки від цього добра відмовилися.

Розповісти щось нове про контрабанду важко, але людський геній не стоїть на місці, і навіть у цій сфері бувають ноу-хау. Якщо класична схема перевезення товару майже не змінилася (не беремо до уваги спроби задіяти авіацію чи прокласти тунелі), то логістика процесу зробила чималий крок уперед. Об’єктом дослідження Тиждень обрав княже місто Володимир-Волинський, нині райцентр біля польського кордону, який років два тому колеги-журналісти охрестили столицею контрафакту. Цей титул можна вживати й сьогодні, бо ситуація загалом не змінилася.  Отже, якщо доля раптом занесе вас до цього міста й ви вирішите, сівши в автобус, перетнути кордон і доїхати до місця призначення згідно з розкладом, будьте готові до кількох несподіванок. По-перше, квиток, швидше за все, не купите, місця заздалегідь заброньовані. І це незважаючи на те, що з Володимира до Польщі курсує близько десяти автобусів, а ще є кілька десятків транзитних. Більшість рейсів призначені для перевезення товарів місцевими, а не випадкових пасажирів. Так зручніше, адже рейсові не затримуються надовго на кордоні. Деякі з них навіть не заїздять на автостанцію, а підбирають людей поза нею. А ще часто не їдуть до офіційно зазначеного пункту прибуття, перетинають кордон і висаджують мандрівних бізнесменів в обумовленому місці.

БІЛЬША ЧАСТИНА НАСЕЛЕННЯ ЗАРАЗ ТАК І ЖИВЕ: АБО САМА ЗАЙМАЄТЬСЯ ДРІБНИМ ҐЕШЕФТОМ НА КОРДОНІ, АБО Ж МІЦНО З НИМ ПОВ’ЯЗАНА Й ВИКОНУЄ РОЛЬ ТАКИХ СОБІ ПЕРЕВІЗНИКІВ

Приблизно половина пасажирів таких рейсів — звичайні «човники», що везуть у Польщу цигарки та інші нехитрі товари. Вони майже не порушують закону, бо хоч іноді вміст їхніх валіз і перевищує межу дозволеного, але особливої погоди це не робить. Українським митникам вони не цікаві, ті майже не заходять в автобус, а поляки часто заплющують очі, якщо в сумці раптом виявляться «понаднормові» цигарки. До двох блоків. Більше не можна. Не врятує навіть централізований благодійний внесок з автобуса. Назад «човники» везуть харчі та побутові товари, які в Україні коштують дорожче й до того ж нижчої якості. Межа дозволеного — 50 кг або в еквіваленті $150. Претензій до цієї категорії людей у принципі не повинно бути, бо іншого заняття в себе на Батьківщині годі знайти, а жити якось треба. Інша справа — їхні колеги, які працюють централізовано. До них врешті теж не підкопаєшся, вони сяк-так дотримують законодавства, а от на їхніх роботодавців держава мала б звернути свою непідкупну увагу, адже масштаб діяльності не лише виходить за межі здорового глузду, а й завдає чималої шкоди.

По-перше, йдеться про створення справжнього міжнародного організованого злочинного угруповання, в яке втягнуті місцеві посадовці найвищого рівня. І не виключено, що й за кордоном. По-друге, річ не лише в конт­рабанді, хай і масштабній, унаслідок чого держава недоотримує значні кошти, а й у чималій частці товарів нелегального походження, небезпечних для життя. По-третє, з усім цим пов’язана гуманітарна проблема. Розвитку контрабанда набула внаслідок знищення економіки краю. Чи не всі підприємства, а їх у Володимирі було кілька десятків, спочили в Бозі. Більшість із них розпиляли на брухт. На плаву лишається лише кілька, але й на них скоро, можливо, буде нікому працювати. Про відкриття чогось нового годі й думати. Навіть якщо якийсь божевільний інвестор захоче щось втнути, працівників він навряд чи знайде. Зарплати 1,5–2,5 тис. грн не те щоб відлякували, просто значно вигідніше числитися безробітним і щодня возити цигарки. Єдине, що у Володимирі відкривається окрім магазинів, то це кафе та бари. Їх на неповних 40 тис. мешканців більш як 50. А якщо комусь таке заняття не до душі, можна просто придбати кілька бусів, знайти охочих їздити через кордон і почуватися щасливим.

Власне, більша частина населення зараз так і живе: або сама займається дрібним ґешефтом на кордоні, або ж міцно з ним пов’язана й виконує роль таких собі перевізників. Працює ця схема доволі просто й відносно законно. Водії бусів беруть пасажирів, які перевозять через кордон цигарки й там продають. Це їхній заробіток. А платою за проїзд є невеличка послуга. По обидва боки кордону влаштовані перевалочні бази. Позбувшись цигарок, пасажири, перш ніж повернутися додому, отримують там товар, норма — 50 кг на особу, і вільно ввозять його в Україну, де здають на склад. Вони нічого не порушують. Але таким чином великі партії чого завгодно безмитно просочуються через кордон, а далі розвозяться по всій країні. Звісно, щоб не було ускладнень, краще працювати під покровом місцевих богів, чиє ім’я на митниці відчиняє двері без жодних проблем. За ніч часом вдається й три-чотири рази чкурнути. Але й без покровителів утриматися на плаву теж можна. Щоправда, доведеться постояти в черзі, та й увага митників буде пильнішою, але навіть якщо зловлять та оштрафують, то все одно вигідно. Заробіток покриває витрати, а проконтролювати щодня всіх нереально.

Щоб прибуток був більшим, товар купують у спеціальних точках із несертифікованими продуктами, яких у місті чимало. Ціни там удвічі нижчі, ніж у звичайному магазині, тільки й жодних гарантій немає. Без участі в цих процесах державних органів, звісно, не обходиться. Існування нелегального бізнесу такого рівня без даху неможливе. А тому годі сумніватися, що перекази про причетність до них начальства місцевих силовиків та особисто мера міста Петра Саганюка близькі до правди. Подейкують, головним куратором нині є його син Руслан. Саме він вирішує, коли «перетягатимуть», направляє буси, призначає за своєю базою даних, хто на роздачі. Самою ж митницею займається зять мера Володимир, який працює митником на переході Устилуг — Зосин. Він стежить за графіком і погоджує день та час перевезення. Так принаймні кажуть самі контрабандисти, які в темі.

Володимир — містечко маленьке, усі про все знають, тож це цілком могло б бути правдою. Хоча довести щось без волі правоохоронних органів неможливо. Принаймні після кількох викривальних сюжетів на телебаченні ситуація не змінилася. Один склад закрили й одразу відкрили в іншому місці, кількість рейсів за кордон з автовокзалу, до яких, кажуть, причетна сім’я мера, за останні роки зросла, а самого його переобрали на посаді. Теоретично зрозуміти місцевих можна. Альтернативи немає. Така стабільність все ж краща, ніж нічого. На кордоні працюють цілі династії, з допомогою дітей також можна перевозити норму товару. Інша річ — як це сприймає держава, втрачаючи величезні гроші й заганяючи своїх же громадян у глухий кут. Володимир-Волинський — це лише одна з точок прикордоння, таких сотні. А тому вирішити проблему заборонами чи рейдами в одному чи іншому містечку не вдасться. 20 років не минули марно, здобутий досвід допомагає долати труднощі й викручуватися. Був час, коли з Польщі через кордон м’ясо возили фурами. Десяток машин проїздив митницю майже миттєво. Нині так нахабно не працюють. Возять згідно з установленими нормами й фактично нічого не порушують. Але позірна зміна логістики все одно дає той самий результат, просто більше прилизаний. Чи потрібно боротися з цим явищем, чи варто й далі заплющувати очі на дрібне зло, мають вирішити в найвищих кабінетах. На місцях із цим ради точно не дадуть, бо все впирається, як модно нині казати, у вищу волю. Люди припинять займатися контрабандою, коли стане невигідно. А невигідно це може бути тоді, коли з’явиться можливість отримувати на нормальній роботі достойну зарплату або якщо посилиться розумний контроль держави за доходами громадян і певні види діяльності буде виведено з тіні. Очевидно, це не дуже просто, але…

Держава, яка виплачує субсидії та гроші безробітним, має повне право цікавитися в громадян, звідки в них можливість за офіційного доходу 1 тис. за місяць 200–400 разів за рік перетинати кордон, оплачувати квитки вартістю близько 200 грн чи купувати бензин за один раз щонайменше на 100 км. Чому б не вимагати реєстрації для такої діяльності як приватного підприємця? Плати податок і вози. Водночас причина того, чому люди віддають перевагу продуктам польського виробництва, — вища якість за розумної ціни. Цей процес також можна врегулювати, змусивши відповідальніше працювати своїх, паралельно унеможлививши продаж на ринку товару без підтверджувальних документів. Нічого складного, якщо дотримувати законів. А коли ще й урегулювати питання бурштину, який офіційно продати в Україні не можна, надавши змогу українським фірмам легально конкурувати на ринку з поляками, тоді потреба в контрабанді відпаде миттєво. Ну але це вже, звісно, із царини фантастики, бо наразі в такому сценарії майже ніхто не зацікавлений.