Герой з Володимира Андрій Богданов на плечах виніс сотню побратимів, але сам загинув на полі бою

Молодший сержант командир відділення Андрій Богданов у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила тримав оборону на Бахмутському напрямку.

Про це пише Жанна Білоцька для ВСН.

Ворог бив нещадно з усіх видів артилерії, не даючи підняти голови. «Вагнерівці» вели цілодобовий наступ. Навіть попри величезні втрати, їхня кількість не зменшувалася. Підмога не надходила через інтенсивні ворожі обстріли

Усі розуміли, розраховувати потрібно лише на власні сили, яких ставало дедалі менше, як і побратимів, котрі один за одним вкривали своїми тілами холодну землю. Це був останній бій Андрія, з якого він та його побратими вже не вийшли. 

Володимирчанин Андрій Богданов народився 31 грудня 1987 року. Після закінчення ЗОШ НВК №3 вступив до Нововолинського електромеханічного коледжу, згодом продовжив здобувати освіту у Львівському політехнічному університеті, який закінчив з червоним дипломом, спеціальність програміст.

«Син з дитинства захоплювався ІТ-технологіями й моделюванням, ще й досі зберігся двигун на ефірі, виготовлений його руками. Здібності до програмування передалися від дядька, рідного брата дружини, котрий ще за радянських часів вважався одним із найкращих програмістів області. Замість строкової служби обрав контрактну, яку проходив у зенітно-ракетному полку місцевої військової частини, – розповідає батько загиблого воїна Володимир Вікторович.

Після її завершення пішов працювати за фахом в одну з фірм, що займалась комп’ютерами. А у 2014 році добровольцем став на захист країни у складі львівської 24 ОМБр, з якою тримав оборону Луганської області. Звільнившись у 2015, пішов працювати за спеціальністю, а ще очолив одне з ОСББ міста. Згодом одружився, у шлюбі народилася донечка, яку він обожнював, і якою не встиг натішитись».

«Ми стріляємо по них, а вони продовжують іти з відстріляними руками та ногами»

З початком повномасштабного вторгнення Андрій, не вагаючись, звернувся до військкомату. Батьківське серце було не на місці, Володимир Вікторович намагався стримати сина, але того було не переконати. Незабаром він поповнив ряди місцевої тероборони.

«Так склалося, після смерті дружини самотужки довелося виховувати Андрія та молодшу донечку Наталю. Я щиро радів їхнім успіхам, створенню родин, народженню онуків, а коли Андрій у 2014 пішов на війну, молився за його щасливе повернення.

З початком повномасштабної війни син спершу ніс службу у ТРО, але рвався на фронт, запевняв, що хоче бути разом із хлопцями, згодом написав рапорт на перевід до 24 ОМБр. Й досі є не зрозумілим, чому обрав піхоту, хоча міг поповнити ряди аеророзвідки, оскільки дозволяв фах».

Від початку вторгнення Андрій з побратимами перебував у найзапекліших точках східного та південного напрямку оборони країни (Луганська, Херсонська області). Саме на херсонському напрямку отримав поранення, і був госпіталізований. А в листопаді їх перекинули на Бахмутський напрямок, – село Яковлівку, Донецької області, де ворог крив артилерією цілодобово по позиціях, а в повітрі працювала авіація.

Наші артилеристи давали відповідь, але вона значно програвала через нестачу снарядів. Зв’язку практично не було, тож додому Андрій телефонував зрідка. Про те, що відбувається, не розповідав, лише якось зізнався що цілодобово змушені відбивати атаки «вагнерівців», які попри величезні втрати, не перестають наступати.

«Таке враження, що вони перебувають під дією якихсь препаратів. Ми стріляємо по них, а вони продовжують іти з відстріляними руками та ногами. Їхній потік – нескінченний, інколи автомат не витримує такої інтенсивної стрільби. Тіла ніхто не забирає, через це сморід стоїть нестерпний. Ця випалена та вкрита трупами земля навіть після закінчення війни ще довго буде непридатною для життя».

«Сьогодні я виніс шістьох хлопців, тату. А чи винесе хтось мене?»

Третього грудня був запеклий бій, були вбиті та поранені. Ворог усіляко намагався прорвати оборону, і брав в оточення наших захисників.

Усвідомлюючи складність ситуації, й те, що підтримки не буде, Андрій самостійно прийняв рішення з хлопцями висуватись на позиції. Десятеро героїв мужньо вступили в бій проти кількох сотень «вагнерівців». На жаль, з нього ніхто не вийшов живим.

«Якось у розмові син поділився, що за весь час перебування на фронті виніс на плечах понад сотню побратимів, але не зміг врятувати друга, котрий в муках помер на його очах. У той час росіяни пильнували, щоб ніхто не зміг до нього наблизитись, і на будь-які намагання це зробити, відкривали вогонь. «Сьогодні я виніс шістьох хлопців, тату. А чи винесе хтось мене, якщо буде потрібно? – сказав він тоді».

Сестра Наталя розповідає, що вони з братом були дуже близькими, і завжди ділилися проблемами. Під час його десятиденної відпустки помітила його пригнічений стан, зізнається, він дуже змінився, і вже не приховував, що там справжнє пекло, а також додав, що його ледь не «зняв» снайпер. Дивом лишився живим, на відміну від побратима, котрий загинув тоді від кулі. 

«Я намагалася підтримати його, і просила берегти себе. На що він сказав, це не від нього залежить, і додав, що багато тих, з ким довгий час воював пліч-о-пліч, немає на світі.

На тебе у Господа інші плани, казала йому, нехай перед тобою завжди буде твоя донечка, заради якої ти маєш жити.

На жаль, доля невблаганна. Був період, коли Андрій не виходив на зв’язок близько трьох тижнів. Ми тоді з татом дуже переживали за нього. І ось на мій день народження, який відзначала 29 травня, пролунав дзвінок. Коли взяла слухавку, почула голос брата. Він розповів, що перебували у такому місці, де не було зв’язку, і він не міг про себе дати знати. Його дзвінок був найліпшим подарунком для мене». 

Побратими, яким пощастило вижити у цій м’ясорубці, характеризують його, як мужнього, справедливого, виваженого та сміливого воїна.

«Більше б таких Богданових», – зазначив у розмові якось командир. 

Коли Андрій перестав давати про себе знати, Володимир з донькою забили на сполох, і стали шукати будь-яку інформацію на різноманітних сайтах, сподіваючись, що той живий і, ймовірно, перебуває у полоні. Потім отримали повідомлення з військкомату, що він знаходиться у списках зниклих безвісти.

Про те, що син загинув, Володимир Вікторович дізнався від слідчого за два місяці. І щоб пів року не чекати результатів експертизи ДНК, разом із невісткою та зятем одразу поїхали до Києва на упізнання.

«Попри те, що тіло вже встигло змінитися, я упізнав дитину. Тоді волонтери якраз везли з Харкова на Волинь загиблих, і донька домовилася з ними про транспортування Андрія.

Поховали сина на Федорівському кладовищі 24 лютого, на річницю повномасштабної війни. Його світлина на пам’ятній дошці знаходиться поруч зі світлинами побратимів, з котрими виріс і проживав в одному будинку, – Дмитром Адамовичем та Олександром Гнатюком. Усі троє знову разом. Тільки в іншому світі».