<
Інші розділи

Несуть службу у 14 бригаді: розповіли, історії цивільних журналісток, що стали професійними військовими

Цей запис опубліковано більш як рік тому
11:27 | 10.06.2023 / Новини / , /
Перегляди
911
/ Коментарі відсутні

День журналіста — професійне свято представників засобів масової інформації України, яке відзначається 6-го червня. Хтось з наших колег повідомляє новини з передової та деокупованих територій, доносить важливу інформацію зі студії, хтось дає поради на сайтах та в соціальних мережах.

Але є і ті, хто приєднався до українського війська, аби боронити Україну від загарбників зі зброєю в руках, або як пресофіцери забезпечують роботу представників ЗМІ на фронті. АрміяInform поспілкувалася з офіцерами служби зв’язків з громадськістю 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Надією Замригою та Катериною Литвинчук, які пов’язали своє життя з цивільною журналістикою, а з моменту вторгнення росії на територію України одягли український однострій…

Надія

— Надіє, розкажи про своє життя до того, як приєдналася до лав ЗСУ. Чим займалася?

— Я працювала в цивільній журналістиці з 1998 року. Спочатку була журналістом, потім редакторкою на місцевому телеканалі у Володимирі, на рідній Волині. З 2009 року я стала ще й редактором приватної газети.

У 2014 році, коли розпочалася війна на сході країни, кілька разів їздила на фронт як волонтер і представник ЗМІ. І після чергової поїздки я зрозуміла, що чи то цивільна журналістка у мені вичерпалася, чи я в ній… Адже редактор — це та людина, яка повинна виношувати ідеї і втілювати їх, а у мене на той момент у голові була лише війна — матеріали про війну, про людей, які воюють. Тому 2 лютого 2016 року я стала військовослужбовцем Окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, обійнявши спочатку посаду офіцера, а згодом — начальника пресслужби.

— З чого розпочалася твоя військова кар’єра?

— Буквально за місяць, 2 березня, я опинилася в районі АТО! Перед тим отримала форму, зібрала необхідні речі й поїхала в бригаду — вона на той момент займала смугу відповідальності в районі Мар’їнки.

— Що для тебе як для людини, яка прийшла з цивільного життя, було важко в армії?

— Мабуть, завоювати довіру — командира бригади, командирів підрозділів, довіру побратимів. Наша робота на 90 відсотків, певно, ґрунтується саме на цьому. Мені потрібно було всім довести, що я та людина, яка не підведе, не скаже зайвого, нікого не підставить, адже кожен кадр, зроблений мною або представником ЗМІ, якого я супроводжую — це безпека військовослужбовця. Та і моє життя в багатьох аспектах залежить від хлопців — як вони себе поводять на позиціях, куди ми підемо з журналістами, як діють на випадок обстрілів. Але дуже швидко ми таки знайшли спільну мову.

— Пригадай якийсь випадок, який тобі запам’ятався на початку  військової кар’єри… От перше, що спаде на думку!

— О, це був досить кумедний момент! Я вперше поїхала на позиції з командиром бригади. Він мені тоді все показував, розповідав, що воно і як, а я вникала в справу. І ось дорогою він мені каже: «Перше правило — ви йдете за мною слід у слід. Починаю бігти — біжите разом зі мною, падаю — падаєте і ви. Тобто робите все те, що роблю я». Це було 3 березня — весна, в окопах багнюка, а в мене новенькі берці, які так не хотілося бруднити… А командир швидко йде прямо по калюжах! А я вирішила її обійти, ту калюжу, і розумію, що в мене, певно… поцілив снайпер… В момент страшенно заболіла голова! І так мені образливо стало — вперше приїхала на ті позиції і мене вже вбили! А друга думка була — ну якщо я думаю, певно, ще жива!  А потім дивлюся на командира — а він дуже голосно сміється! Виявилося, що коли я обходила ту кляту калюжу, я не помітила трубу, яка проходила наді мною, і вдарилася! Але той випадок теж став для мене досвідом — на війні очі повинні бути зі всіх боків і бачити все, що відбувається навколо!

— Як для тебе розпочалося широкомасштабне вторгнення?

— Разом з бригадою на той момент ми перебували на Рівненському загальновійськовому полігоні, де проходили бойове злагодження. В ніч з 23 на 24 лютого пролунала команда на марш. Усі заметушилися, а вже за пару-трійку годин цей галасливий вулик — полігон, просто вимер… Бригада тоді вирушила на Київщину і Житомирщину. А ми, чотири військовослужбовиці, до окремого розпорядження залишалися на місці. І це було жахливо, моторошно  —  заходити в намет, де ти буквально вчора пила чай з хлопцями, а тепер тут порожньо! Плюс були постійні повітряні тривоги, в Рівному лунали вибухи, а ми не знали, що робити, з ким порадитися… Душа просто завмерла…

26 лютого ми втрьох з моїми колежанками сіли в авто і рушили до своїх. Яка ситуація складеться на момент нашого приїзду — ми не знали.

На той момент бригада вже зупинила просування ворога по трасі Житомир-Київ. Приїхавши туди, ми побачили дуже епічну картину — траса була повністю заставлена спаленою ворожою технікою, а окупанти лежать обабіч дороги в дуже непоказному вигляді…

А вже буквально за пару днів ми включилися в роботу — до нас приїхали журналісти Мар’ян Кушнір і, на жаль, вже покійний Макс Лєвін. Працювали тоді з командиром у Макарові, який бригада просто «вигризала» у ворога. Пам’ятаю, ми тоді зупинилися біля церкви і почався обстріл. Було взагалі незрозуміло, звідки летить, що летить! Але попри все, ми працювали — це треба було показати! Я, до речі, вперше тоді стояла в церкві на колінах — просто ховалася під опорною стіною будівлі.

— У тебе є донька… Як складаються ваші стосунки, адже ти більшу частину життя проводиш на службі… Як ти змогла донести дитині, що робиш корисну справу?

— Ще з її раннього дитинства ми читали багато історичної літератури — донька вже тоді цікавилася історією України. У 2015-му, коли я вирішила призиватися, їй тоді було лише 10 років, але це було наше спільне рішення. Я багато тоді говорила, що наше з нею життя зміниться докорінно — і це те, що ми або можемо пережити разом, піти далі, стати сильнішими, або цього всього не відбудеться — ми просто злякаємося… І тоді ця 10-річна дитина промовила фразу, якою я керуюся в своєму житті: «У кожного з нас свій фронт». Вона казала, що її фронт — це шкільна парта, а мій був там, де перебувала бригада. Донька фактично виросла без мене, пережила підлітковий вік, але ми таки дали раду цьому… Ми постійно на зв’язку, ми знаємо думки одна одної, ми відчуваємо одна одну на відстані.

— Ти не шкодуєш про вибір, який зробила 7 років тому?

— Ні, адже кожна людина в своєму житті повинна бути здатною ухвалювати рішення та нести за них відповідальність. Я б шкодувала, якби не пішла служити. Я багато чого за цей період навчилася, багато чого пережила, дуже змінилася — можливо, не на краще, але це мій досвід і розвиток. Зросло моє внутрішнє «я» — я навчилася цінувати те, що маю, навчилася мріяти. В цивільному житті я практично не мала мрій…

— Якщо донька незабаром вирішить надягти український однострій, ти її підтримаєш?

— Скажу відверто — поки що ні. Армія ламає і змінює твоє внутрішнє «я», тому до її лав треба йти, коли ти самодостатня людина, зі сформованою особистістю. Саме тоді перебування на тій чи іншій посаді — твій професіоналізм, твої рішення і відповідальність, будуть ефективними.  У молодої, недосвідченої людини функціонал буде не 100-відсотковий.

— А якщо донька обере собі як супутника життя військового?

— Це мене трохи лякає! Вона вчиться у Львові в Українському католицькому університеті, який знаходиться неподалік Академії сухопутних військ України, я дуже прошу її змінити напрямок прогулянки в протилежний від цього навчального закладу бік! (усміхається. – Авт.). А якщо серйозно, я хочу, щоб моя дитина розуміла, що вона хоче в цьому житті. І якщо вона дасть відповідь на запитання «Чи це дійсно МОЯ людина?» насамперед собі,  я не матиму права їй забороняти.

— Як ти вважаєш, наскільки нині важливо показувати цю війну саме через погляд журналістів?

— Це важливо в рази більше, ніж висвітлювати якійсь інші світові події, досягнення або проблеми! Світове суспільство втомлюється від цієї війни. А українське суспільство вже звикло до неї. Але нам потрібно донести, що кожен день мого побратима в окопі повинен бути важливим для кожного українця, адже випита ним в мирному Києві, Харкові, Львові чашка кави забезпечена одним, сотнею, тисячею моїх товаришів.

— Які в тебе стосунки з журналістикою?

— Дуже складні! Час від часу ми ненавидимо одна одну! Іноді я просто не уявляю свого життя без неї. Журналістика для мене — це не професія, а стан душі. Це вміння, якому не навчать у виші!

— Що плануєш робити після перемоги?

— Ми з Катею поїдемо в подорож і писатимемо книгу про цю війну.

Катерина

— Катерино, я знаю, що твоє життя до армії теж було пов’язане з журналістикою…

— Так, це 11 років роботи в журналістиці. Спочатку працювала на місцевому телеканалі у Володимирі-Волинському (нині — Володимир). Там ми познайомилися з Надією і спільно працювали спочатку на телебаченні, потім в газеті, про яку вона розповідала. До війська я призивалася з посади радника міського голови.

— А чому вирішила призиватися? Ба більше, з такої посади?

— Відверто кажучи, я не мала впевненості в тому, що не пошкодую про своє рішення. Але достеменно знала: якщо не зроблю цього, не спробую, то ніколи собі не пробачу… Тому в серпні 2017 року я стала військовослужбовцем окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.

— Пригадай, з чого почалася твоя військова кар’єра?

— Перший час я, так би мовити, пристосовувалася до нових умов в пункті постійної дислокації бригади. До зони бойових дій на сході країни потрапила вже навесні 2018-го. Надія за час перебування на посаді начальника служби зв’язків з громадськістю пропрацювала величезний шар роботи, тому, коли я обійняла посаду офіцера служби, мені було значно легше, ніж їй — була системність, структурованість, напрацювання тощо. Я ж мусила  вивчити людей, зрозуміти, з чим я маю справу, як працювати з результатом.

— Наскільки досвід у цивільній журналістиці тобі допоміг у нинішній роботі?

— Звичайно, цивільна журналістика відрізняється від військової. Перша — більш різнопланова: ти знаєш небагато, але в багатьох сферах. Військова журналістика більш вузькопрофільна, але вимагає глибокого підходу. Певна річ, попередній досвід роботи мені допоміг у постановці слова, спілкуванні,  вмінні розговорити людину.

— Що найскладніше в твоїй нинішній службі?

— Це коли цивільний журналіст вважає, що знає краще за тебе, як поводитися на передовій. І, знаєте, жоден найцікавіший, найяскравіший сюжет не вартий людських життів. На щастя, більшість журналістів, з якими ми працювали і працюємо, це розуміють.

— Наскільки, на твою думку, змінилася військова журналістика з початком широкомасштабного вторгнення?

— Можливостей для журналістів стало менше, але насиченість сюжетів стала більшою. Крім того, військова журналістика набула правила — не нашкодь.

— Який журналіст для пресофіцера «ідеальний»?

— Усміхнений… Той, що з позитивом робить свою роботу, який вміє знаходити підхід до хлопців і дівчат-військовослужбовців — тоді вони розкажуть йому те, що не говорили іншому, — сміється…

— А який підхід використовуєте ви, коли спілкуєтеся з побратимами та посестрами? На сторінці бригади в соціальних мережах у вас завжди цікаві матеріали…

— Насправді в нашому випадку це досить легко, оскільки ми вже служимо давно і заручилися довірою серед військовослужбовців, зокрема командирів підрозділів. Знаєте, багатьох з них, як ми з Надією жартуємо, ми «виростили» з командирів взводів до комбатів…

— Які в тебе стосунки з журналістикою?

— Ще перебуваючи в цивільній журналістиці, я не вважала себе журналістом в повному сенсі цього слова. Я ніколи не любила матеріалів, які належать до категорії «на злобу дня». Все, що я писала, створювалося з творчим підходом. А на сьогодні я військовослужбовець, який намагається якісно робити свою роботу.

— Нині ми всі втрачаємо на фронті друзів, знайомих, рідних. Вас це стосується  ще  більшою мірою… Де знаходите сили працювати?

— Важко сказати… Напевно, в своїх побратимах. Коли ти знаєш, хто тебе захищає, коли тобі з ними спокійно і надійно, коли розумієш, що вони наразі виборюють навіть не перемогу, а майбутнє України і світу — ти мусиш писати, працювати заради них. Це і є та сила… Ну а решта — це родини, близькі, друзі.

— Після втрати чергового побратима, як виходить не провалитися в безодню порожнечі?

— Колись — здається, це було так давно, перебуваючи на Київщині, в перші дні широкомасштабного вторгнення, ми дали собі слово не плакати. Зараз час для війни, а час для сліз буде потім — після перемоги…

— Як ти вважаєш, наскільки нині важливо тримати інформаційний фронт?

— Це надзвичайно важливо! Треба демонструвати все, що відбувається наразі в Україні. Світ повинен розуміти, з ким ми боремось і як ми боремося. Тільки так ми можемо отримати підтримку світового суспільства, без якої чинити опір ворогові буде вкрай складно…

— Були якійсь кумедні випадки під час роботи?

— Ну, якщо їх  можна назвати кумедними… Ми мали «традицію» — на початку кожної ротації до Великої війни ми завжди їхали до одного з командирів рот — нині він вже комбат, на зйомки. І кожного разу потрапляли під обстріли, хоча  ніщо їх не віщувало. Зараз про це трохи смішно згадувати, адже, як показала Велика війна, тоді ми не переживали  практично нічого, порівняно із сьогоденням…

Уже після широкомасштабного вторгнення, на Київщині, ворожий авіаналіт застав нас у майстерні. Ми сиділи в бронежилетах, а голови засунули під кришку одного з верстаків — нібито це нас могло врятувати! При цьому я палила. І складалося враження, що в мене міцні нерви, про що мені й повідомив побратим. Але  на той момент я просто керувалася принципом — я не можу вплинути на ситуацію, сенс бігати й нервувати? Авіабомб менше від цього не стане!

— В яких умовах доводиться  жити пресофіцеру бригади?

— Ми якось намагалися рахувати — так ось місце, де ми наразі мешкаємо — двадцять третє за рахунком з моменту широкомасштабного вторгнення. За цей час ми встигли пожити в автівці, в майстернях, якихось хатах, де до нас років сто ніхто не жив. Іноді не було елементарних умов, щоб помитися. І ми дякували Богу і побратимам, що у нас хоча б була вода, аби сполоснути обличчя, руки й почистити зуби. Тоді про якийсь комфорт взагалі не йшлося. Потрібно було одне — вижити!

Нині ми живемо у відносно комфортних умовах, але ніхто не знає, куди нас може занести завтра…

— Як, перебуваючи цілодобово поряд з колежанкою, знаходите спільну мову?

— Ми вже 17 років знаємо одна одну. Іноді люди в шлюбі стільки не витримують! Ми дуже близькі між собою, тому реагуємо на будь-яку зміну настрою.

 — А як воно, їхати на фронт з близькою людиною?

— З одного боку — це шалена підтримка, адже поряд з тобою людина, на яку ти можеш повністю покластися, з іншого — це твоя слабкість, оскільки переживаєш за неї не менше, ніж за себе. Насправді на фронті таких випадків дуже багато — у нас в бригаді, по різних підрозділах,  служать родини.

— З огляду на вашу давню дружбу, ти береш участь у вихованні доньки Надії?

— Наразі Вероніка вже доросла, тому зайвої опіки не потребує. Але був період, коли Надія тільки пішла служити, і дитина жила зі мною. Пригадую випадок, коли на урок їй потрібно було намалювати незабудки. Квіти тоді малювала вся наша редакція! Я так і не знаю, з яким варіантом дитина пішла на урок, але варіантів незабудок в неї було декілька!

— Чи жалкуєш про вибір, який зробила у 2017-му, приєднавшись до війська. Адже ти б могла не переживати те, про що розповідала.

— Це все досвід! І його в мене ніхто не забере!

— Які плани після перемоги?

— Жити… Отримувати максимальну радість від речей, які наразі нам недоступні. Дивитися, як ростуть діти, як старіють батьки, спостерігати, як розквітає квітка в твоєму, а не чужому, квітнику. Простими словами, проживати елементарні людські речі, яких нині ми не маємо.

— Що б ти побажала цивільним колегам у професійне свято?

— Не буду бажати гострого пера та сюжетів чи яскравих кадрів — нині це все втратило актуальність. Я бажаю всім матеріалів про нашу перемогу…




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

22 Листопада, П’ятниця

Sinoptik - logo

Погода на найближчий час