Захищав Бучу на протезах: розповіли історію загиблого Героя 14 бригади
Це був четвертий ранок після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 38-річний Володимир Ковальський відходив від вулиці Вокзальної у Бучі. Через дим, що піднімався від щойно спаленої російської техніки, дихати було важко. Захисникам Бучі вдалося затримати ворожу колону, яка прямувала в бік Києва. Росіяни гатили так щільно, що можна було побачити, як з усіх боків пролітають кулі. До перехрестя, де можна було б сховатися, лишалося не більше 50 метрів. Саме в цей момент Володимира розстріляли окупанти.
Чоловік був учасником Майдану та війни на Сході, де втратив обидві ноги. Платформа пам’яті «Меморіал» розповіла історію загиблого.
Володимир родом із Каховки, що на Херсонщині. Після закінчення технікуму у своєму рідному місті він вступив до Київського політехнічного інституту. Ще з юних років йому дуже подобалася військова справа. Навчаючись у виші, він паралельно закінчив військову кафедру. Був справжнім патріотом України і дуже справедливою людиною.
Володимир Ковальський міг би не брати участі в бою. Адже у 2016 році його звільнили від служби після важкого поранення, яке він отримав ще на початку війни. Та він був не з тих, хто може стояти осторонь. Тому 24 лютого 2022 року Володимир знову став на захист України.
Володимир працював інженером-конструктором. Ще на початку війни він обрав собі псевдо, яке найкраще відображає його суть – “Інженер”. Дружина Катерина Ковальська каже, що чоловік був у цій справі генієм – без проблем міг зібрати що завгодно.
Коли розпочався Майдан, він не міг залишитись осторонь. Разом із побратимами будував барикади. У найзапекліші дні, коли почались розстріли людей, Володимир був у самому епіцентрі подій на Майдані.
“Коли побили студентів, Володя не витримав і поїхав на Майдан. Думаю, тоді він зрозумів, що інакше не може: спостерігати за всім безладом з новин – не його. Ми разом почали їздити на Майдан і допомагати там”, – згадує Катерина.
Коли почалася війна, Володимир записався у добровольці. Потрапив у 14-ту окрему механізовану бригаду. Спочатку був замполітом. Відколи почав працювати у зоні бойових дій, наполегливо переконував штаб, що може більше. За пів року до демобілізації його призначили командиром розвідувального взводу. Адже мав лідерські якості та холодний розум, стратегічно мислив у складних ситуаціях.
Жінка боялася відпускати коханого на війну. На колінах благала залишитись. Не допомогло. Так для неї розпочався рік життя від повідомлення до повідомлення. Володимир неухильно дотримувався домовленості: переписуватися щодня.
Уже перед демобілізацією Володимир отримав поранення. 14-го березня 2016 року група під його командування працювала у сірій зоні біля села Ясне на Луганщині. Володимир підірвався на протипіхотній міні. Ліву ногу відірвало, права була розірвана, сильно постраждала ключиця.
“Володя тоді не мусив іти першим, але пішов. Побратими, які потім до нього приїжджали, казали: “Це я мав іти попереду, бути на твоєму місці”.
Коли трагедія сталася, всі були в шоковому стані. Володя розповідав, що сам робив собі знеболювальний і кровоспинний укол. З такою силою вдарив шприцем у ногу, що зламав голку. Довелося взяти другу. Попри велику крововтрату він був при тямі, встиг хлопцям розповісти маршрут виходу. У шпиталі у Волновасі Володимиру ампутували другу ногу”, – говорить Катерина.
Чоловік не спершу не розповідав про своє поранення й поганий стан дружині, адже та була вагітною.
“Свекруха тоді сказала, що він матиме проблеми із ногами. Вона чомусь дуже переживала, що я його покину. Але у мене навіть думок таких не з’явилося. Ми чекали протезів. Будували грандіозні плани на майбутнє. Вже пізніше Володя казав: якби знав, що отримаю таке поранення, все одно пішов би воювати. Тому що він був патріотом і прагнув справедливості”, – згадує Катерина.
Після ампутації обох ніг Володимир став на протези менше ніж за півтора місяці. Волонтерка Київського військового шпиталю Катерина Ольховик, яка допомагає пораненим бійцям з 2014 року, каже, що кращого результату не бачила.
“Володя мав неймовірний стимул – любов до дружини та сина, який скоро мав народитися. Тож, попри шалений біль, він посилено тренувався”, – згадує вона.
Подружжя разом вчилося жити в новому ритмі.
“Володя самостверджувався у батьківстві: няньчив сина, носив маленького Дмитрика на руках. Був гордий, що став батьком. Дуже не любив в інвалідному візочку виїжджати на вулицю. Хоча доводилося, коли Дмитрик був ще немовлям і ми не могли разом поїхати в магазин. Я завжди із хвилюванням дивилася з вікна, як він на колясці долає бордюри, щоб купити в “Новусі” продуктів. Це самий той “Новус”, біля якого він прийняв свій останній бій», – розповіла Катерина.
Потім Володимир намагався виходити з дому лише на протезах. Останні кілька років рухався так добре, що ніхто не здогадувався про його травму.
Після всіх подій, які випали на його долю, він знайшов у собі сили жити далі. Багато мріяв, планував та досягав поставленої мети.
Після публікації у ЗМІ історії Володимира підприємець із Хмельницького запропонував йому зайнятися діагностикою і ремонтом дизельних інжекторів. Він погодився спробувати. Робота захопила. За рік Володимир мав клієнтів по всій Україні.
“Цей успіх став для нього можливістю максимально реалізувати себе. Він мав родину, великий будинок, бізнес. Водив машину. Возив нас на Херсонщину або в Карпати, поклавши на переднє сидіння свій правий протез, бо той йому тиснув. Ми сміялися: якщо зупинять поліцейські, будуть у шоці від побаченого. Я ним пишалася і пишаюся. Його силою волі і жагою до життя”, – зауважила жінка.
Проте останній рік парі стало важко жити разом. Вони вирішили розлучитися.
“На розлучення подали 15 лютого 2022 року. Я разом із сином переїхала у нашу стару квартиру. Але не відчула, що ми розійшлися. Ми щодня спілкувались. Володя щодня бачився з сином. Раз чи двічі на тиждень Дмитрик залишався в нього ночувати”, – розповіла Катерина.
Повномасштабне вторгнення не стало для Володимира сюрпризом. Дізнавшись про початок російського наступу, він вирушив до штабу, де збиралися захисники міста.
“Володя до нас прийшов 24 лютого. Сказав, що буде захищати Україну. Ми його відправили додому: “Вова, ти вже своє відвоював”. Та він прийшов знову, – згадує керівник ГО “Бучанська варта” Богдан Яворський.
У той же день Володимир забрав до себе дружину та сина – було небезпечно залишати їх на 12-му поверсі висотки. А 25-го лютого, коли в місті висаджувався російський десант, Володимир прибув до штабу знову. Тепер уже на власному автомобілі.
“Якраз треба було з’їздити подивитись, яка ситуація у Гостомелі. Володя зголосився. Вирушив у розвідку разом із начальником штабу “Бучанської варти”. Коли повернулися, Вові видали зброю, бо він своїми діями довів, що стоятиме за Бучу.
Казав: “Можете не давати мені автомат, але звідси я нікуди не піду. Тут мої жінка і дитина. Я буду їх захищати”, – згадує Богдан.
Захисники міста мали їхати на місце висадки російського десанту. Але після того, як сіли в машину, отримали інформацію, що із села Блиставиці вже їде перша колона російської техніки.
Російських окупантів чекали на вулиці Вокзальній. Троє захисників зайняли позицію з правого флангу. Володимир серед них був за старшого. Він мав автомат, інші двоє були з помповими карабінами. Захисники мали взяти ворожий вогонь на себе, щоб у цей час гранатометники змогли обстріляти техніку окупантів. А потім – якомога швидше відступити, адже сили противника переважали.
Група виконала завдання. Вдалося спалити дві одиниці ворожої техніки. А потім росіяни відкрили вогонь по українських захисниках. Гатили з усього: від автоматичної зброї до крупнокаліберних кулеметів і 35-міліметрової пушки.
Якби тоді група оборонців Бучі не затримала ворожу колону, окупанти могли б без проблем дійти до Києва.
“Володя мав відступати до підземного переходу. Там можна було сховатися, а потім через житлові квартали відійти. Не знаю, чому, але він туди не пішов. Вирушив по вулиці Шевченка. А там такі паркани, що нема де ховатися”, – розповів інший учасник цього бою, доброволець Василь Щербаков.
Шансів вижити у Володимира не було – його розстріляли із крупнокаліберної зброї. Поховати воїна змогли лише через кілька місяців.
Бій, у якому загинув чоловік, Катерина добре чула – колона ворожої техніки рухалася сусідньою вулицею. Тоді жінка ховалася із сином у ванній, накриваючи дитину товстим пледом.
“Коли бій скінчився, я піднялася на другий поверх. На вулиці скрізь були стовпи чорного диму. Мені так пусто на душі стало. Зв’язок ледь проривався. Подзвонив брат. Я сказала, що у нас страшний бій. Розповіла, що Володя пішов і ми чекаємо на його повернення. Він відповів: “Катю, він більше не прийде”. І почав ридати. Брату про загибель Володі повідомив його кум Богдан, який також брав участь у тому бою. У мене був шок”, – згадує вона.
Наступні два тижні Катерина разом із сином жили у підвалах. Не було світла і води. Їжа закінчувалася. Планували виїхати з міста 9-го березня, але тоді росіяни зірвали евакуацію. Жінка почала шукати інший спосіб. Врешті вдалося знайти водія, який на вантажному бусі погодився вивезти Катерину і Дмитрика з Бучі.
“Коли ми стояли біля того бусика, бачили відкритий катафалк із чорними пакетами. Він їхав до церкви, де були траншеї із тимчасовими похованнями. Десь у тих пакетах був Володя. Це було наче прощання”, – говорить вона.
Згодом волонтери допомогли Катерині з сином виїхати на Вінничину. Звідти вони вирушили до Польщі, а потім – до Австрії.
31-го березня Бучу звільнили від російських окупантів. У квітні розпочались процедури ексгумації вбитих російськими окупантами. Братську могилу на території храму Андрія Первозванного також відкрили. Володимир був похований окремо від інших, бо мав при собі документи і був опізнаний.
На могилу чоловіка вона приїхала з Австрії вже після церемонії. У свідоцтві про смерть Володимира не було вказано, що він загинув у бою. Пізніше документ переробили.
“17 травня ми влаштували прощальну ходу на честь Володі. Від місця його загибелі до місця поховання. Дмитрик пройшов 2 км зруйнованою Бучею, аби вперше прийти на могилу батька. З нами були родичі, близькі люди, друзів і побратими Володі”, – розповіла Катерина.
